Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Аня, злегка торкнувшись локона, запитала:

— А якщо зробити татуювання просто тому, що воно красиве?

Агата посміхнулася.

— Тоді воно все одно працює. Краса - теж мова духу. Але якщо в момент болю, або усвідомлення, ти вибрала знак і дозволила йому вбратися в твою шкіру - він стає провідником. Твоя шкіра - не просто бар'єр. Це межа світів. І те, що на ній, може бути листом. Або щитом. А може бути - картою шляху. І ти знаєш, — додала вона трохи тихіше, — іноді жінки, не усвідомлюючи, обирають саме ті символи, які були на тілах їхніх прабабусь. В інших культурах. В інших життях.

Я відчув, як по спині пробіг холодок.

— Ти віриш, що через символ можна повернути силу?

— Не повернути. — Вона подивилася прямо на мене, — а визнати. Те, що завжди було в тобі.

Агата помітила блиск в очах Ані - той особливий інтерес, з яким людина ловить те, що давно шукала, сама того не усвідомлюючи.

— Ти хочеш дізнатися, що означають символи, так?

Аня злегка кивнула. 

— Я часто бачу одні й ті самі знаки, — сказала вона, — трикутники, кола, іноді якісь дивні переплетіння... І не можу зрозуміти - це просто збіг чи щось більше?

Агата піднесла руку до обличчя, поправила волосся і непомітно вдихнула аромат неролі з її зап'ястя.

— Символи - це мова, давніша за будь-який алфавіт. Це мова душі. Вона з'являється, коли логіка безсила. Трикутник, звернений угору - енергія сходження, чоловіча сила, прагнення до дії. Вниз - прийом, інтуїція, жіночність . Коли два трикутники з'єднуються - виходить шестикутна зірка: союз протилежностей, рівновага.

Аня слухала, затамувавши подих.

— Коло, — продовжувала Агата, — символ нескінченності, замкнутого циклу. Коли людина починає бачити кола в моменти змін, це може бути запрошення до прийняття. Або сигнал, що ти ходиш одним і тим самим шляхом і пора вийти за його межі.

Вона зробила паузу.

— А переплетіння... часто це про карму. Про зв'язки між людьми і подіями. Якщо бачиш вузол - дивись, де в житті ти зачепилася. Якщо спіраль - це шлях. Він може вести вниз, всередину себе, до тіні. А може - вгору, до розширення свідомості. Усе залежить від контексту і стану.

— Це так... точно, — прошепотіла Аня. — У мене є кулон, він із витіюватим візерунком, схожим на лабіринт. Я його знайшла, коли переживала важке розставання.

Агата посміхнулася.

— Лабіринт - не випадковість. Він часто приходить, коли людина шукає вихід. Але головне - розуміти: у центрі лабіринту не вихід, а ти сама. Магія символу не в тому, щоб вказати шлях. А в тому, щоб навчити тебе бачити.

Я спостерігав за ними - за тим, як їхня розмова затихала в ритмі вдиху і видиху. Ніби студія на мить стала храмом, де знання передається не словами, а дотиком сенсу.

— А якщо я хочу вибрати свій символ? — запитала Аня.

— Не вибирай. Дозволь йому знайти тебе, — м'яко відповіла Агата. — Коли будеш готова - він з'явиться у звичайнісінькій речі. У тіні дерева, у тріщині на чашці, уві сні. І ти зрозумієш.

Агата провела пальцями по подолу своєї темної сукні - ледь вловимий рух, але в ньому відчувалася пам'ять. Наче тканина сама щось знала.

— Колись, — почала вона, — жінки не просто шили одяг. Вони вплітали в нього заклинання. Не магію у звичному сенсі, ні... а внутрішнє знання, яке передавалося з покоління в покоління. Символи на рукавах, комірах, подолах... Усе мало значення.

Вона говорила спокійно, дивлячись углиб нічної студії, де темно-сірі стіни здавалися стінами іншої епохи.

— Наприклад, ромб із крапкою в центрі - жіноче начало, родючість, захист роду. Хвилі - знак води, очищення, гнучкості. А хрест - це не лише релігійний символ, а й перетин світів, точка переходу. Їх вишивали не «на щастя», а як нагадування про силу. І кожна стібка була як молитва.

— Тобто... одяг міг захищати? — перепитала Аня, трохи нахиляючись уперед.

— Не в прямому сенсі. Але так, міг. Коли жінка шила сорочку чоловікові, який йшов у поле або на війну, вона не просто оберігала його. Вона вкладала в тканину свою віру в повернення, в життя, в любов. Це була форма створення світу. Тому що, коли ти вишиваєш символ із наміром, ти створюєш простір сили.

Я вловив, як Аня крадькома подивилася на свою кофту. Посміхнулася трохи винувато - але в ній уже ворушилася думка.

— Сьогодні ми забули це. Купуємо одяг, не знаючи, звідки він. Не усвідомлюючи, як він впливає на наш стан, — продовжувала Агата. — Але ж навіть зараз, коли жінка одягає червону сукню, не завжди розуміє, що це не просто колір - це виклик, це поклик життя, це активізація внутрішньої відьми.

— А якщо вишити самій? — запитала Аня.

Агата кивнула.

— Це і є повернення сили. Коли ти обираєш символ, колір, тканину, і шиєш, наче твориш заклинання. Не для когось. Для себе. Як якір пам'яті. Як нагадування: ти - провідник, жінка, що зберігає сенс.

— Я й не думала, що магія може бути такою... м'якою, — пробурмотіла Аня.

— М'якою. Але не слабкою, — відповіла Агата. — Найсильніша магія - та, що непомітна.