Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Агата тільки почала говорити про те, як символи «вплітаються» в долю, коли раптом - різкий дзвінок телефону розрізав студійну тишу. Високий, холодний, ніби не звідси.

Я здригнувся.

— Вибачте, — пробурмотів я, розгублено витягуючи смартфон із внутрішньої кишені піджака. — Я... я точно ставив на беззвучний.

Екран блимав білим: невідомий номер.

— Не бери, — тихо сказала Агата, дивлячись прямо на мене. Не загрозливо - радше, застережливо. Ніби вона відчувала, що за цим стоїть більше, ніж просто збій налаштування.

— Це... може бути важливо, — прошепотіла Аня, але і в її голосі був сумнів.

Я повільно провів пальцем по екрану. Дзвінок обірвався сам. Мить - і світло в студії немов здригнулося. Софіти не моргнули, але тінь біля квітки в кутку стала трохи густішою. Ніби хтось незримий пройшов між нами.

— Таке буває, — спокійно сказала Агата, не відводячи погляду. — Коли реальність починає слухати нас занадто уважно.

Я зковтнув і машинально перевірив налаштування. Телефон справді стояв на беззвучному. Серце билося частіше, ніж слід. Я змусив себе посміхнутися.

— Напевно, техніка не витримала напруження розмови.

Агата трохи нахилила голову, і її очі блиснули.

— Або це нагадування, — м'яко сказала вона. — Що символи - це не просто вишивка. Це попередження. Питання. Поріг. І коли ми наближаємося до чогось важливого... межі починають коливатися.

— Що це могло означати? — запитала Аня, уже більш серйозно.

Агата перевела погляд на неї.

— Можливо, це питання до Олександра. Бо іноді знак приходить тому, хто найменше його чекає.

Я стиснув телефон у долоні. Він був теплим - не від дзвінка, а ніби справді зберігав щось. Повідомлення не надійшло, номер не визначився, а в пам'яті все ще дзвенів той штучний, чужий тон.

— Якщо це знак... — промовив я, — то чому саме зараз? Чому після того, що ти сказала?

Агата не відповідала одразу. Вона заплющила очі, ніби вслухаючись у щось за межами кімнати. У студії стало незвично тихо. Навіть Ігор, здавалося, не дихав.

— Іноді, — почала вона, - знак приходить не для підтвердження, а для сумніву. Щоб ми зупинилися.

Задумалися: а чи туди ми йдемо? А чи готові ми знати більше, ніж хотілося б?

Аня подивилася на мене з тривогою:

— Може, це... попередження? Що не варто продовжувати розмову?

— Або навпаки, — тихо сказав я, — що потрібно продовжувати.

Агата кивнула.

— Знак - це не команда. Це дзеркало. Він не вказує шлях, він підсвічує твої внутрішні рухи. Якщо ти відчув страх - він загострить страх. Якщо ти готовий - він посилить рішучість. І питання завжди одне: що ти в цей момент побачив усередині себе?

Я задумався. Всередині був не страх, а напруга. Почуття, ніби щось чекає, щоб бути вимовленим. Наче розмова наближалася до межі, за якою на мене вже чекають.

— А якщо я... не знаю, що це означає? — запитав я.

— Значить, — сказала Агата м'яко, - це запрошення. Не знати - це теж початок. Магія не вимагає негайних відповідей. Вона вимагає уваги.

Вона провела пальцем гладкою поверхнею столу, ніби креслила невидиме коло.

— Сигнали завжди приходять. Але ми помічаємо тільки ті, до яких готові.

Я подивився на квітку в кутку. Вона здавалася іншою. Темнішою? Живішою? І в цей момент я зрозумів: неважливо, хто дзвонив. Важливо, чому я злякався.

— Що, якщо це все... не просто збіги? — запитав я.

Агата посміхнулася.

— У цьому й суть знаків. Вони починають означати щось рівно в той момент, коли ти перестаєш вважати їх випадковістю.

— А є приклад, — запитала Аня, — ось прямо конкретний? Коли знак щось змінив. Або хоча б підказав.

Агата трохи нахилилася вперед. Світло від софітів лягало на її обличчя м'якими відблисками.

— Добре, — сказала вона. — Один із найпростіших і водночас найсильніших випадків був років сім тому. Я тоді не знала, їхати мені чи залишитися. Усе висіло на волосині. День був сірим, туманним. Я вийшла на вулицю просто пройтися, очистити голову.

Вона зробила паузу.

— Біля під'їзду лежав ворон. Мертвий. Зовсім молодий. Не зврушений ні машинами, ні кішками. Наче просто... упав.

Я зупинилася. У мене всередині відразу щось клацнуло. Ворон - птах переходу, вісник кордонів. Для мене це був сигнал: завершення. Щось має померти, щоб я могла піти далі.

— І ти поїхала? — тихо запитала Аня.

— Ні. Я залишилася. Але змінила не країну - а себе. І це рішення стало найвірнішим. Бо знак показав не напрямок, а стан: я застрягла. І мала звільнитися.

— А в мене було навпаки, — раптом сказав Ігор, уперше за довгий час. — Кілька років тому. Я прийшов на зйомку, і мене не пустили в будівлю: охорона сказала, що нібито не було заявки. Хоча все було. Я вийшов злий, хотів уже дзвонити клієнту - і тут повз пройшов мужик із камерою, яку я давно хотів. Прямо як моя мрія з каталогу. Ми заговорили. Він виявився оператором, який шукав асистента. Через тиждень я був у нього в команді - і так потрапив на проєкт, який зрештою змінив усе. Навіть сюди привів.

Агата кивнула.

— Ось так і працює. Коли нас викидає зі звичного сценарію - це майже завжди запрошення. І часто - можливість стати кимось більшим, ніж ти був.

— Виходить, знаки не завжди «містичні», — сказала Аня. — Іноді вони просто події?

— Так, — погодилася Агата. — Іноді це падіння чашки, іноді - несподівана зустріч. Іноді людина запізнюється, і ти стикаєшся з іншою. Але важливий не сам знак, а те, що він у тобі запалює. Яку думку. Який страх. Яке бажання. Тому що в цьому відбивається твоя готовність змінюватися.

— Наче світ весь час розмовляє з нами, — тихо сказав я.

— І чекає, — додала Агата, — коли ми почнемо слухати.

Я на секунду відкинувся на спинку крісла і перевів погляд на теплий відблиск софітів, що відсвічували на темно-сірих стінах студії. Запах кави все ще витав у повітрі, м'який, майже ритуальний - як нагадування про те, скільки розмов тут уже сталося. Я раптом згадав.