Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Шістдесят два дні, щоб розібратися, як бути. Точніше, вже шістдесят. Небагато часу, коли йдеться про те, щоб урятувати королівство, підготувавшись до найстрашнішого. Подвижники затаврували б те пророцтво як, у кращому разі, чийсь жарт, а в гіршому — як блюзнірство. Провіщати майбутнє було заборонено. Мовляв, то все від лукавого — від Спустошувачів. Навіть азартні ігри викликали підозру: адже вони спонукали людей намагатися вгадувати наперед.

Але Далінар вірив тим словам. Бо підозрював, що їх залишила його власна рука.

З’явилася Навані, яка пробігла листа очима, а відтак прочитала написане вголос. То виявилося послання від давнього друга, який незабаром мав прибути на Розколоті рівнини й, можливо, підказати вирішення Далінарових проблем.

9. Прогулянка в могилі

За правом старшого, Каладін спускався в провалля першим.

Як і у війську Садеаса, вони скористалися мотузяною драбиною. Колись такі драбини були справжнім непотребом — порослі мохом, із перетертими стренгами й поламаними щаблями, які пережили забагато великобур. Каладін не втратив жодної людини через оте бурекляте «спорядження», але завше цього побоювався.

Зате ця була нова-новісінька. Він знав то напевне, бо Ринд — каптенармус — зачувши його запит, почухав потилицю й спеціально замовив саме таку, як просив Каладін. Вона була міцна та надійна, як сама Далінарова армія.

Зіскочивши з останнього щабля, Каладін опинився на дні. Сил спурхнула донизу й опустилася йому на плече, доки той, здійнявши сферу, роззирався довкола. Того єдиного сапфірового броама не склали б усі його мостонавідницькі зарплати разом узяті.

У Садеасовому війську мостонавідників часто посилали в провалля. Каладін і досі не знав, у чому полягала мета тих нарядів: вигребти з Розколотих рівнин усе, що становило хоч найменшу цінність, а чи знайти обслузі в перервах між вилазками якесь ганебне заняття, що пригнічує волю?

Хоча тут, у цій прірві, мародери ще не бували: крізь завали бурелому на дні не тяглися стежини, а лишайник на стінках не вкривали подряпини дороговказів чи позначок. Внаслідок великобур, що їх супроводжували зливові паводки, тамтешнє провалля мало типову форму: внизу було ширше, а доверху звужувалось, наче ваза. Затверділі осади відстояного крєму робили його дно порівняно пласким.

Рушивши вперед, Каладін був змушений пробиратися крізь усілякі наноси: поламані гілки та стовбури дерев, котрі принесло шквалами з-за Рівнин, розколоті мушлі скелебруньок, нескінченну плутанину сухого гудиння, що скидалося на браковану пряжу.

Ну й, звісно, тілá.

Чимало трупів закінчували свій шлях у проваллях. Щоразу після програної битви за оспорюване плато люди вимушено відступали, полишаючи загиблих напризволяще. А Садеас — ухопи його буря! — нерідко не забирав їхніх тіл, навіть якщо здобував перемогу, і те саме стосувалося поранених мостонавідників, яких кидали помирати, навіть якщо вони могли б вижити.

Після чергової великобурі мертві опинялися тут, у проваллях. А оскільки ці стихії дмуть на захід, у бік таборів, то трупи зносило аж сюди. Каладін раз по раз мимоволі наступав на кістки, присипані напівзогнилим листям на дні прірви.

Він якомога шанобливіше відійшов, а тим часом у нього за спиною з драбини спустився Скеля й тихенько пробурмотів щось рідною мовою. Капітан не міг сказати, вилаявся той чи помолився. Сил спурхнула в повітря з Каладінового плеча, а відтак дугою ринула донизу, де набула свого справжнього вигляду (чи так вона принаймні вважала): стала дівчиною в простенькій сукенці, що сягала до литок, а далі розсотувалася на імлу. Опустившись на гілку, вона задивилася на стегнову кістку, що стирчала з-під моху.

Сил не любила насильства. Каладін і досі був не певен, чи розуміє та, що таке смерть. Спрен говорила про неї, наче дитина, яка силкується втямити речі, що перевершують її здатність до розуміння.

— Фе! Ну й розгардіяш, — озвався Тефт, добувшись на дно. — Та тут зроду-віку не наводили ладу…

— Це могила, — сказав Скеля. — Ми спустилися в могилу.

— Всі провалля — могили, — відповів на це Тефт, і його голос луною розлігся тим вільглим склепінням. — Але в цій ще й розгардіяш на додачу.

— Смерть рідко буває охайною, Тефте, — втрутився Каладін.

Той фиркнув і заходився зустрічати «новобранців» — майбутнє поповнення, яке спускалося в прірву. Далінар із синами подалися на бенкет світлооких, де їх охороняли Моаш та Шрамм. А Каладін, уникаючи такого «задоволення», натомість спустився з Тефтом у прірву.

До них долучилися сорок мостонавідників — по двоє з кожної зведеної команди — що їх Тефт муштрував, сподіваючись перетворити на годящих сержантів для відповідних загонів.

— Придивіться довкола, хлопці, — звернувся до них Тефт. — Ось де наша, мостонавідницька, батьківщина. Ось чому нас подекуди називають «кістяною командою». Радійте, що вам не треба проходити через усе, чого скуштували ми! Нас щомиті могло змести великобурею — і поминай як звали. Але тепер, коли нас консультують буревартівники Далінара Холіна, ризик і близько не такий, як тоді — а ми ще й про всяк випадок триматимемося неподалік від драбини…

Схрестивши руки на грудях, Каладін спостерігав, як Тефт напучує новобранців, а Скеля роздає їм тренувальні списи. В самого Тефта ратища не було, та й чоловіки, що стояли довкола, — у звичайній солдатській формі — були вищі на зріст, але складалося таке враження, наче той наганяв на них неабиякий страх…

«А чого ти очікував? — спитав себе Каладін. — Вони мостонавідники: дмухни — й принишкнуть».

Але Тефт, здавалося, вповні контролював ситуацію. От і добре. Було в цьому щось… словом, так і мало бути.

Довкола Каладінової голови з’явився рій світних кульок — спренів у формі золотих сфер, які носилися то сюди, то туди. Забачивши їх, командир стрепенувся. Спрени слави. Буря забирай! У нього було таке відчуття, наче він хтозна-відколи їх не бачив.

Сил спурхнула в повітря й приєдналася до них, хихочучи й кружляючи довкола голови Каладіна.

— Що, пишаєшся собою?

— Тефтом, — пояснив той. — Він тут за головного.

— Ще б пак. Але ж це ти поставив його командиром?

— Ні, — заперечив Каладін, — не я «поставив», а Тефт «став». Ходімо прогуляємося.

Сил кивнула, «приземлилася» в повітрі, сіла, церемонно закинувши ніжку на ніжку — немовби опустившись на невидимий стілець — та так і зависла, линучи поряд нього в ідеально синхронному темпі.

— Бачу, ти знову махнула рукою на всі закони природи, — сказав Каладін.

— Закони природи? — перепитала спрен. Таке поняття видалося їй кумедним. — Закони, Каладіне, є в людей, а не в природи!

— Якщо я підкину щось догори, воно знову впаде.

— Так, але не завжди.

— Це закон.

— Ні, — заперечила Сил, глянувши вгору. — Це радше… щось на кшталт дружньої домовленості.

Каладін звів на неї брову.

— Пропоную не грішити проти логіки, — промовила вона, по-змовницьки нахилившись до