Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Той фиркнув, обходячи купу кісток і палок з увігнаним сторчма іржавим списом. Уся та композиція нагадувала пам’ятник.

— Та годі тобі, — промовила Сил, підносячи голову. — Міг би принаймні хихикнути.

Каладін мовчки йшов далі.

— Фиркнути й хихикнути — це не те саме, — зауважила спрен. — Мені це відомо, адже я розумна й люблю точність у висловах. Тож можеш зробити мені комплімент.

— Далінар Холін зібрався відродити Променистих лицарів.

— О, так, — велично промовила Сил, линучи в полі його периферійного зору. — Чудова ідея. Шкода, що я сама до цього не додумалася.

Вона тріумфально всміхнулася, а потому насупилася.

— Що таке? — поцікавився Каладін, обернувшись до неї.

— Тобі ніколи не спадало на думку, як це несправедливо, що спрени не можуть привабити спренів? — спитала вона. — Я ж бо цілком заслуговую на власних спренів слави.

— Я маю оберігати Далінара, — промовив Каладін, пускаючи повз вуха її нарікання. — І то не лише його, а ще й родину — може, навіть самого короля. Хоча я дав маху, і хтось прослизнув у князівські покої. — Він і досі не розумів, як це трапилося. Хіба що тим «кимось» була не людина. — Чи міг спрен залишити на стіні оті ґліфи?

Сил якось принесла була листка, а отже мала й фізичну іпостась, нехай і мізерну.

— Не знаю, — сказала та, відводячи погляд. — Я бачила…

— Що?

— Спренів, схожих на червоні блискавиці, — тихенько промовила Сил. — Вони небезпечні. Я з такими ще ніколи не стикалася. Їх вряди-годи видно вдалині. Може, то спрени бурі? Щось загрозливе таки насувається: щодо цього ті ґліфи не брешуть.

Каладін якийсь час обмірковував почуте, а зрештою зупинився й уважно глянув на Сил:

— Послухай, а існують інші такі самі, як я?

Та спохмурніла:

— Ох…

— «Ох»?

— Ох, ось ти й поставив це запитання.

— То ти на нього очікувала?

— Еге — щось на кшталт цього.

— А коли так, ти мала досить часу поміркувати над гідною відповіддю, — мовив Каладін, схрестивши руки на грудях і спершись спиною на стінку провалля (в тому місці вона дещо підсохла). — Цікаво, що ти підготувала — правдоподібне пояснення чи правдоподібну брехню?

— Брехню? — перепитала приголомшена Сил. — За кого ти мене маєш? За Криптика?

— А хто такий «Криптик»?

Та знову примостилася, неначе на стілець, і, тримаючи спину прямою, схилила голівку набік.

— Я, власне… Я, власне, й гадки не маю. Ось такі справи…

— Сил…

— Каладіне, я серйозно: не знаю, не пам’ятаю.

Вона схопила себе за волосся — по жмутку білявої напівпрозорості в кожну ручку — й смикнула в різні боки.

Той насупився, а потім указав на неї пальцем:

— Що…

— На торжищі я бачила жінку, яка так робила, — відказала Сил, знову сіпнувши себе за волосся. — Це означає, що я в розпачі — й, гадаю, має бути боляче. Тож… ой! Словом, я не те щоб не хотіла казати. Ні-ні! Я просто… не знаю того, що знаю.

— Але ж це нісенітниця.

— Отож-бо! Ти лишень уяви собі, як це дратує!

Каладін зітхнув і пішов далі, оминаючи калюжі застояної води, завалені всякою всячиною. Вздовж одної стінки провалля росла низка карликових скелебруньок: тут, унизу, їм, певне, бракувало світла.

Він глибоко вдихнув запахи занадто тяжкого життя. Мох і пліснява. Більшість тіл були просто кістками, хоча однією ділянкою, яку Каладін оминув, таки повзали червоні цятки гнилокузьок. Одразу поруч неї повипускав у повітря свої схожі на віяла вайї гурт рюшоцвітів, і довкола них танцювали зелені порошинки спренів життя. Тут, у проваллях, воно ручкалося зі смертю.

Каладін оглянув кілька тамтешніх розгалужених проходів. Незнайомість тієї місцевості породжувала в нього дивне відчуття: адже прилеглі до свого колишнього табору прірви Каладін вивчив краще, ніж сам Садеасів стан. У міру його просування провалля глибшало й ставало місткішим, тож він залишив на стінці кілька позначок.

На черговій розвилці, рушивши вглиб одного проходу, Каладін натрапив на відкрите й не надто засмічене місце. Він запам’ятав його, а відтак повернувся, зробивши на стінці позначку, перше ніж братися до наступного. А там зрештою дійшов до іншої ділянки, де провалля ширшало, розступаючись, і відкривало просторий майданчик.

— Тут небезпечно, — зауважила Сил.

— У проваллях? — перепитав Каладін. — Так близько до військових таборів прірводемони не підходять.

— Ні, я про себе: потикатися у ваше царство до знайомства з тобою було небезпечно.

— А де ти перебувала до того?

— В іншому місці. Там багато спренів. Я не можу до пуття пригадати… з вогниками в повітрі. Живими вогниками.

— Як-от життєкузьки?

— І так, і ні. Прибувши сюди, я ризикувала життям. Без тебе, без породженої цим царством свідомості, я не могла мислити. Сама собою я була всього-на-всього ще одним спреном вітру.

— Але ж ти — спрен не вітру, а честі, — промовив Каладін, опустившись навколішки біля великої ковбані з водою.

— Так, — підтвердила Сил.

Каладін затиснув свою сферу в кулаку, й подібний до печерного простір довкола занурився в напівтемряву. Нагорі стояв день, але розколина неба була далекою та недосяжною.

Огорнуті пітьмою, кургани паводкових наносів наче знов обросли плоттю. Купи кісток набули схожості з тонкими кінцівками високо навалених трупів. І за мить Каладін усе пригадав — як мчав із криком до лав паршендійських лучників, як гинули на голих плато його друзі, борсаючись у калюжах власної крові.

Копита, що гриміли об камінь. Дикі наспіви чужинською мовою. Крики людей — хоч світло-, хоч темнооких. Зовсім байдужий до мостонавідників світ, де ті були мотлохом — пожертвами, котрі кидали в прірви, щоб очищувальні повені несли їх пріч.

Осьде була їхня справжня домівка — ці ось розломи в землі, найнижчі з усіх можливих суспільних щаблів. Каладінові очі звикли до мороку, і спогади про смерть відступили. Хоча йому ніколи їх не позбутися, а довіку жити з цими шрамами на пам’яті, як-от зі своїм рясно пошрамованим тілом. Або з тими ж таки таврами на чолі.

Ковбаня перед ним поблимувала темно-фіолетовим. Він зауважив це й раніше, але в світлі сфери її мерехтіння було важче розгледіти. Однак тепер, у напівтемряві, те моторошне випромінювання стало добре помітно.

Сил приземлилася на край ковбані й стояла там, наче дівчина на океанському березі. Каладін спохмурнів і, нахилившись ближче, заходився розглядати її. Спрен здавалася якоюсь… не такою. В неї що, змінилася форма обличчя?

— Інші такі самі, як ти, існують, — шепнула вона. — Я їх не знаю, та мені відомо, що інші спрени по-своєму намагаються повернути втрачене.

Сил глянула на нього, і її обличчя знову мало звичний вигляд. Зміна була така невловима й скороминуча, що Каладін засумнівався, чи не привиділося йому.

— Зі спренів честі прибула тільки я, — промовила Сил. — Мені… — Здавалося, наче вона намагається щось пригадати. — Мені заборонили, але я все одно прибула. Щоб розшукати тебе.

— То ти була зі мною знайома?

— Ні, але я знала, що знайду тебе, — всміхнулася вона. — А доки шукала, трималася своїх кузенів.

— Спренів вітру.

— Перебуваючи поза зв’язком, я, власне, така, як