Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

— Ось ваше добро, — сказав я. — Антоніна принесла до тайника… Припаси для бандитів, — мовив я. — Припаси для бандитів та вашої старшої донечки, яка переховується в лісах разом з ними. Заберіть назад. Згодиться в господарстві!

Він нічого не відповів. Тільки кадик здригнувся.

— Чого ж ви мовчите? — спитав я. — Адже я повинен арештувати вас. Кажіть що-небудь!

Збігла ще хвилина.

— Та кажіть же! — я підвищив голос. — Якби я був певен, що ви з доброї волі, то не починав би розмови. Ну!.. Що, залякали вони вас? Чи Ніночки жаль?

Темніло швидко, як це буває у вересні. Тільки снопики конопель на городі та золоті шари ясніли жовтим, наче увібрали в себе за день сонячне світло і тепер потроху випромінювали його.

— Я не хочу вірити, що Антоніна — пособниця бандитів! — вигукнув я, схопивши його за руку. То була покалічена рука, вона кволо спробувала визволитись, і я зразу ж відпустив її.— Ви чуєте, я не вірю! Це ви її змусили! Для чого? Гадаєте, що цим зарадите старшій дочці? Облиште. Плюньте. Занапастите і Антоніну і себе. Нехай ваша старша прийде покається. Так буде значно краще… Ви ж годуєте вбивць!

Я не міг зупинитися. Здається, я почав його перевиховувати. Переконувати. А я ж і сам терпіти не міг слів. Дубов казав: «Хоч ласкою, хоч ломакою, а тільки не словами».

Не пригадую, чи довго я пояснював Семеренкову всю згубність його поведінки. Здається, я таки розходився. Але його мовчанка змусила мене й зовсім втратити витримку, клапан зірвався.

— Старий дурень! — вигукнув я. — Тобі ж уже, мабуть, років сорок! Мав би розуміти! Та й чого це я взявся допомагати тобі, коли ти мовчиш, як чіп у бочці? Тебе ж треба судити за пособництво бандитам. Чого ж ти тягнеш за собою молодшу? Га? Ти про неї думаєш чи ні? Чим вона завинила? Коли вона любить тебе як батька, то ти маєш право псувати їй життя, еге? Чорт криворукий!

Здорово я почав йому втовкмачувати. Дедалі популярніше й популярніше, як баба Серафима. А він сидів, мов індіанський вождь, притулившись до стіни. Незворушний горбоносий профіль чітко відбивався на рожевуватому небі. Його покірне мовчання та довготерпіння могли остаточно розлютити мене.

— Скажи спасибі Радянській владі, що вона чинить за законом, — сказав я. — Поліцай поставив би тебе до стіни та й рішив! А Радянська влада з тобою балачки розводить… Горілівське охвістя!

— Замовкни, — відповів він раптом. Тихо відповів. — Замовчи, Іване Капелюх. Чого ти себе Радянською владою називаєш? Я ж тебе хлопчаком пам’ятаю. Свистунці дарував, коли ти приходив на завод… Якщо навчився на війні стріляти й одержав від Радянської влади зброю, то розуму ти ще не міг набратися. У твої роки все дуже просто…

Він обернувся до мене. У призахідному світлі його обличчя здавалося темно-рожеве, ніби виліплене із червіньки. І зморшки темніли різко, як борозни від шпателя.

— Та я б отих бандюг своїми руками передушив, коли б міг, — промовив Семеренків, і його густий «капітанський» голос зірвався на сипіння. — Що ти можеш зрозуміти, ти, молокососе?

— Ну-ну, — сказав я. — Ти… не дуже-то, Семеренків… Розумієш!

Я не дуже переконливо заперечив йому. Коли в немолодого вже чоловіка голос зривається від ледве стримуваного плачу, це щось та значить!

— Ти думаєш, з Горілим упорався? — спитав Семеренків. — Санька Рябого убив — та й упорався?

— Ага, виходить, ви того бандюгу знаєте! Чого ж мовчали?

Цього разу Семеренків, спійманий на слові, не злякався анітрохи.

— Не розумієш ти, хто Горілий, — вів далі гончар. — Звір він, хитрий звір… Та ти супроти Горілого — кузька, він ще не брався за тебе по-справжньому… Він усю Глухарку рознесе, якщо захоче.

Я нічого не відповів. Слова у ньому билися одне об одне і ледве вискакували крізь здавлене горло. Хрипкі, зім’яті слова, вони довго ховалися в ньому. На очах у гончаря з’явилися сльози. Якісь вони вразливі були, Семеренкови! Терпіти не можу вразливості. Бували в житті хвилини, коли я сам над усе боявся розревітися.

— Ти думаєш, чого вона мовчить? Чому вона ні з ким не розмовляє, донечка моя, Тоня?..

Його ліва рука зробила конвульсивний рух — чи то торкаючись довгошийого глечика, що виростав на крузі, чи то погладжуючи уявну дитячу голівку.

— Вони заявилися сюди перед тим, як пішли фашисти, — Горілий а дружками. Уночі. Він же раніше до Ніни сватався, той Горілий. Обіцяв заводик від батька на мене переписати. Багато чого обіцяв… видно, покохав. А як вона могла його, поліцая-душогуба, полюбити? Отож він уночі й прийшов з дружками, той Горілий… По неї!

Він замовк на хвилину, щоб заспокоїтися. Слова його було ледве чути, дарма що в селі панувала тиша. Скотину вже позаганяли до хлівів. Швидко, по-осінньому темніло. П’ятірко семеренківських курей, хоч за вітром пусти, скупчилися коло зачинених дверей сарая. Кури чекали, коли їх впустять на сідало, кліпали білими повіками, сокотали.

— По Ніну прибув Горілий. Щоб ішла з ним… Вона відмовилася. Тоді він зґвалтував її… дружки допомогли. Антося… Тоня, — поправився він, — накинулася на них, вона страшенно кричала…

— А ви чого ж, ви? — не витримав я. І в мене голос зірвався. От біда, мені теж здавило горло, слова застряли — ледве виштовхував їх неслухняним язиком. — Вона накинулась, а ви? Яка вже різниця після того — жити чи ні?

Він глянув на мене. І знову смикнулася, як підкрилок, ліва рука.

— Молодий ти… Думаєш тільки про себе… Батьком не був. Я боявся, що вони й Антосю… Тоню… Дружки вже були хотіли… Вона не перенесла б, Антоніна… Вона ж… як билиночка… Я ублагав, Горілий змилостивився… Вони вигнали нас із хати, мене й Антоніну. І поліцай став на порозі з автоматом… Отой самий, Рябий Санько. Він наче за слугу був у Горілого.

Швидко темніло. Уже не світилися жовтим снопики конопель та золоті шари. Легкі рожеві відблиски лежали на кущах високого Гаврилового горба, де ми закопали поліцая, закопали без сліду, не насипавши навіть горбочка, як тварину. Нічого, Горілий, і тебе закопаємо так само. Дарма що ти хитрий звір!..

Налетів порив вітру. З вишень посипалося іржаве листя. «Незабаром і бабиному літу кінець, — подумав я, — раз вишні опадають. На вишнях міцний лист».

— Далі,— мовив я.

Я довго чекав, коли ж воно визріє, оте просте слівце «далі». Здавило горло — та й край. Напевне, занепав я духом за час мирного глухарського життя. На фронті чого тільки не надивився