Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Тривожний місяць вересень 📚 - Українською

Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

378
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тривожний місяць вересень" автора Віктор Васильович Смирнов. Жанр книги: 💙 Бойовики / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 88
Перейти на сторінку:
й не наслухався — здавалося, можна було б уже набути залізного гарту. Я звівся ні на що, слово честі.

— Далі? — з деяким подивом перепитав він. — А що далі? Горілий забрав Ніну… Пішла вона… Горілий правильно розміркував… що вона й сама вже не повернеться до Глухарки. Де вона подінеться від ганьби? У селі? А Тоня відтоді не розмовляв ні з ким… Не те щоб німа стала — не хоче. Не хоче розмовляти а людьми. Мені часом слово скаже, увечері, коли тихо. Або коли ліпить з глини…

Іржавий лист падав з вишень. Холодало. Наближалася морозна осіння ніч із зорепадом та густими передсвітанковими туманами.

— Тож і ходить майже щоранку до криниці,— вів далі Семеренків. — Дуже любить сестру… Сподівається, може, прийде Ніна назад. Дуже сподівається. Там, коло криниці, вони вказали тайник. Для постачання.

Так… Становище прояснялося. Ні, я не міг вважати Антоніну винною. І ніхто не міг звинуватити її. Вона старалася умилостивити бандитів, віддаючи їм усе, що вдавалося заробити разом з батьком. Що ще залишалося їй?

— Мені за Антоніну страшно, — пошепки сказав Се-мерепків, подавшись до мене, і очі йому розширилися від переляку. — Вони знають, що це для мене все життя — Тоня… боюся я за неї! Горілий рядом, близенько, він од мене не відчепиться. Нікуди не піде!

— Чому? — запитав я.

Він розкрив був рота, але стримався. Тільки зітхнув. Та правою рукою притиснув ліву, неслухняну, до гострого коліна, на якому темніла акуратна латка. У морозяній свіжості вечора було особливо чути, як пахне від нього сирою глиною. Той вічний гончарський запах він увібрав у себе назавжди. І що спонукало його піти з учителів у гончарі?

— Чому ж Горілий не відчепиться?

— Я й так надто багато розказав, — він відпустив ліву руку, вона вляглася на коліні, застигла.

Ми обидва трохи заспокоїлися.

— Можете забирати нас, — промовив він тихо. — За допомогу бандитам. Ваше право… Може, так було б краще. Але Ніна… що буде в нею?.. Тоня так сподівається.

— Чого ж це вас забирати? — сказав я. — Що ми, поліцаї, чи що… Настрахали вас тут фашисти. Боїтеся правду розповісти… Ось і щодо Горілого не доказуєте… Нічого його боятися!

— Це ви серйозно? — спитав Семеренків.

Тепер ми обидва перейшли на «ви».

— Звичайно, серйозно.

— Вас сьогодні тільки випадково не застрелили, — сказав він. — Вони не хочуть робити нальоту на село. їм поки що нічого привертати увагу. Але настане хвилина…

Він замовк. Повернувся до ліси. Стемніло. Від призьби й від стіп ще йшло тепло, але пальці мерзли.

— Чого ви сполошилися? — спитав я.

Він мовчки кивнув головою в напрямі хвіртки.

— Собака пробіг, — сказав я. — Великий собака… Ото й усе.

— Авжеж, — відказав Семеренків. — У вас гарний слух.

— Як і годиться за військовою професією.

Я відповів йому бадьоро, навіть, може, надто бадьоро. Мені хотілося, щоб він подолав хоч на мить свої страхи та й розповів би геть усе. Він, звичайно, багато знав про Горілого. Значно більше, ніж Гупан. Але чому він так боявся, що Горілий завдасть йому другого удару? «Вони знають, що це для мене все життя — Тоня…»

— Більше нічого від мене не почуєте, — ледве чутно прошепотів Семеренків. — Зрозумійте, ради бога… Вам байдуже, а це ж моя дочка!

Мені байдуже! Та коли б я міг порішити Горілого хоча б тільки для того, щоб нічого не загрожувало Антоні ні, то життя не пошкодував би! Не розмірковував би навіть секунди. У мене все хололо всередині, коли я думав про те, що вони можуть прийти по неї, як приходили по Ніну. Ніна, та була жвава, вона й парубкам голови крутила, вона й життя розуміла — не так добре, як Варвара, але розуміла, — для неї, може, найстрашніше було не це, а ганьба, поговір односельців. А Антоніна — що їй поговір, їй це й на думку не спало б навіть. У неї просто серце не витримало б, якби Горілий чи хто там ще простягнув до неї свої лапи і шарпнув стареньку ряднину…

І тут ніби ожили осколки фашистської міни в моєму животі, живим болем рвонуло зсередини, і я змусив спинитися думку, відключив уявлення. Це все одно, що рубильника смикнути — тільки струмом б’є по нервах.

І в ту хвилину, коли я рвонув рубильника і вільно зітхнув, випроставшись і набравши в легені холодного повітря, за лісою почулися кроки. Це були кроки важкої, дебелої людини, яка намагалася ступати м’яко, мов кішка, забувши, що для такої безшумності потрібна кошача вага.

10.

Однією рукою я притис Семеренкова до стіни, щоб він не затуляв хвіртки, а другою дістав ножа. Іншої зброї у мене з собою не було, але недалечко вартував Попеленко.

За лісою виросла тінь людини. У чоловіка були квадратні плечі й міцно посаджена голова. Ховатися він не став. Очевидно, він чув наші голоси раніше і з тиші, що запала, здогадався, що його виявлено. Отут я зробив дурницю, мені було б і далі розмову вести…

— Хазяїне, чуєш, хазяїне!

Голос був басовитий, важкий і аж ніби якийсь рипучий. Добряче ж треба пропекти не тільки горлянку, але й усе нутро спиртом, щоб отакий став рипучий голос.

Семеренків здригнувся і напружено завмер під моєю рукою.

— Хазяїне! — знову пробасили за хвірткою.

— Я тут! — обізвався Семеренків. — Я тут, зараз, хвилиночку…

Він розгублено глипнув на мене, наче моя присутність була зараз зовсім небажана, навіть небезпечна.

— Зараз вийду, а чого вам треба? — спитав Семеренків, усе ще оглядаючись на мене.

Ми йшли до хвіртки, він попереду, а я впритул за ним.

— Та я ж колій… Климар! — сказав чоловік. — Не пізнаєш, чи що?

— А! Климар! — наче аж зрадів Семеренків. — Ну, ясно.

Він одчинив хвіртку. Ще не настільки стемніло, щоб я не міг роздивитися Климаря зблизька. То був кремезний п’ятдесятирічний дядько з важким зморшкуватим обличчям, глибоко вставленими у підлоб’я і прикритими густими бровами очицями. Я вже чував про Климаря, людину вільної професії, «свинячого колія».

— Балакають, ніби ти збирався кабана різати, — сказав Климар. — Ось, прийшов… Приймай… Здрастуйте! — повернувся він до мене і підняв шапку.

— Так я ж кабана давно прирізав, — пробурмотів Семеренків.

— Ну-у! — видихнув Климар. — Виходить, переплутала тітка! А я аж з Мишкільців притарабанився, думав, могорич буде. Ну гаразд, переночую, а вранці, може, знайду клієнта… Що ти скажеш? — звернувся він до мене, шукаючи співчуття.

Великий пес, помахуючи хвостом, підбіг до хвіртки й спробував був просунутись між стояком і колієм, але той притиснув його ногою.

— Куди, Буркан! Та ви не бійтеся,

1 ... 39 40 41 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожний місяць вересень», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Тривожний місяць вересень» жанру - 💙 Бойовики / 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Тривожний місяць вересень"