Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Я видерся тільки на фор-салінг — футів на сімдесят над палубою, вище вже не поліз. Оббігши поглядом пустельний водяний обшир, я зрозумів, що треба дуже поспішати, коли ми хочемо знайти кого з наших людей. Я дивився на розбурхану стихію, на високі хвилі, і мене брав сумнів, чи вціліла ще досі хоч одна шлюпка. Не йнялося віри, що ті хисткі суденця можуть витримати такий натиск хвиль і вітру.

Я не міг відчути повної його сили, бо ми летіли разом в ним. Але з мого високого сідала мені здавалося, що сам я вже не на судні, а дивлюсь на «Привид» немовби збоку. Його обриси чітко вирізнялись на тлі пінявої води. Іноді він підносився й прорізав велетенську хвилю, поринаючи р неї правим бортом, аж вода заливала палубу до самих люків. А я тоді летів у повітрі запаморочливо швидко, немов причеплений на кінці величезного перекинутого догори маятника, що мав розмах принаймні футів на сімдесят. На якусь хвилину мене пойняв такий страх від того гойдання, що я, тремтячи й умліваючи, обхопив щоглу руками й ногами; я вже не міг шукати зниклі шлюпки, взагалі нічого не бачив, крім безодні, що ревла й клекотіла внизу, загрожуючи проковтнути «Привид».

Але думка про людей, що гинули десь там серед цієї стихії, надала мені сили, і я, шукаючи їх поглядом, забув про себе. Цілу годину я не бачив нічого, крім безкрайого пустельного моря. Та ось там, де заблуканий сонячний промінь, прорвавшись крізь хмару, впав на хвилі й залив воду розтопленим сріблом, я на мить спіймав оком маленьку чорну цяточку, що злетіла на хребет хвилі і знову зникла. Я терпляче чекав. І знов чорна цяточка виринула на залитих сонцем хвилях трохи ліворуч від нашого курсу. Кричати була марна річ, і я сповістив Вовка Ларсена, замахавши рукою. Він змінив курс, і коли цятка з'явилася просто поперед нас, я знову ствердно махнув рукою.

Вона все більшала, і то так хутко, що аж тоді я вперше по-справжньому оцінив нашу швидкість. Вовк Ларсен махнув мені зійти вниз, і коли я опинився біля нього, розтлумачив, як лягати в дрейф.

— Зараз буде чисте пекло, — попередив він мене, — але ви не зважайте. Робіть собі своє і дивіться, щоб кок не відходив від фока-шкота.

Я насилу пробрався наперед, бо палубу заливало то з одного, то з другого борту. Пояснивши Томасові Магріджеві, що він має робити, я виліз по фор-вантах на кілька футів угору. Шлюпка була вже близько, я добре бачив, що вона дрейфує проти вітру; щогла й вітрила, викинені за борт, правили їй за плавучу кітву; у шлюпці було троє, і всі вони вихлюпували воду. Кожна водяна гора, накочуючись, закривала шлюпку від нас, і мене брав ляк, що це я бачив її востаннє. Але шлюпка несподівано знову злітала на пінявий гребінь хвилі, стаючи майже сторчака, і тоді показувалося її мокре чорне дно. Потім прова опускалась, корма задиралася високо догори, шлюпка падала в провалля між двома хвилями, і якусь мить можна було бачити, як троє людей у ній несамовито вихлюпують воду. І щоразу я сприймав її появу як диво.

«Привид» раптом змінив курс і ухилився вбік. Я вжахнувся, подумавши, що Вовк Ларсен, мабуть, утратив надію врятувати шлюпку, але вмить зрозумів, що то він ладнається лягти в дрейф, і скочив на палубу, щоб бути напоготові. Ми йшли прямо фордевінд, а шлюпка була далеченько на траверзі в нас. Раптом я відчув, що вітрила трохи опали і шхуна пішла рівніше, хутко набираючи швидкості. Судно поверталося проти вітру.

Коли шхуна стала впоперек хвиль, на нас ударила вся сила вітру, що від нього ми досі втікали. Здуру я обернувсь до вітру лицем. Він стіною наваливсь на мене, повітря забило мені легені, і я не міг його видихнути. Коли я отак захлинався повітрям, а «Привид» нараз дуже накренивсь і ніби вгруз на місці, підставивши хвилі борт, я побачив величезну водяну гору, що піднялась над моєю головою. Я відвернувся, перевів дух і знову глянув угору. Хвиля нависла над кораблем. Промінь сонця заграв на її хребті, і на мить мені сяйнула в очі прозора зелень води, облямована молоком шумовиння.

Тоді хвиля впала, і неначе настав кінець світу. Мене мов привалило страшним обвалом, збило з ніг, і я опинився під водою. У голові майнула жахлива думка: це ж мене зараз змиє в море! Я вже чув про такі випадки… Мене перекидало, било об палубу, несло хтозна-куди. Не мігши вже стримувати віддиху, я набрав повні легені їдучої солоної води. Та весь той час не спадало мені з голови одне: я мушу винести клівера на вітер! Смерть мене не лякала. Я певен був, що якось вискочу з біди. Мою очманілу голову сповнювала думка, що треба виконати наказ Вовка Ларсена, мені ввижався він сам: стоячи за штурвалом, серед розбурханої стихії, він відважно кидав виклик бурі, протиставлячи їй свою волю.

Мене з розгону вдарило об щось, певно, об планшир. Я дихнув і відчув, що вдихаю життєдайне повітря. Спробував підвестись, але знов ударився об щось головою і впав на палубу. Виявилося, що хвиля ніби з якоїсь примхи занесла мене під півбак. Вибираючися рачки звідти, я наштовхнувся на Томаса Магріджа, що лежав плазом і стогнав. У мене не було часу з ним морочитись. Я мусив перенести клівера.

Коли я вибрався на палубу, мені здалося, що всьому настав край. З усіх боків тріщало дерево, бряжчало залізо, дерлася парусина. «Привида» розривало, розламувало, розбивало вдрізки. Фок і фор-топсель, повиснувши без вітру через наш маневр, лопотіли й рвалися, бо нікому було підтягти шкот; важкий гік, грюкочучи, перелітав від борту до борту. Довкола літали різні уламки; уривки линв метлялись і звивалися, неначе змії. Раптом затріщав, уломившись, і полетів униз фок-гафель.

Він упав лише за кілька дюймів від мене, і я, враз прочумавшись, кинувся до роботи. Може, не все ще пропало? Я пригадав, як Вовк Ларсен попереджав мене, що буде справжнє пекло; ось воно й настало. А де ж він? Оглянувшись, я побачив його: напруживши свої могутні м'язи, він підтягав грота-шкот. Ту мить корма шхуни задерлася високо вгору, і його постать виразно вималювалася на тлі білих хвиль, що мчали повз нас. І все те, всю страшну картину хаосу і руйнації, я побачив, почув і осягнув за якусь чверть хвилини.

Мені