Читати книгу - "Одинадцять хвилин"

Атмосфера навколо них двох почала змінюватися, звуки та шерехи більше не існували, вогонь у каміні, картини, книжки позникали, й на зміну цьому всьому прийшло щось подібне до трансу, в якому бовваніє лише темний об’єкт жадання, а все інше не має ваги.

Чоловік не поворухнувся. Спочатку він відчув певну боязкість у своїх очах, але це відчуття не тривало довго. Він дивився на неї, й у світі його уяви вона пестила його своїм язиком, вони кохалися, пітніли, обіймалися, змішували ніжність і насильство, кричали й стогнали разом.

У світі реальному, проте, обоє мовчали, жоден із двох не зворухнувся, і це ще більше збуджувало її, бо й вона також була вільна думати все, що їй заманеться. Вона просила, щоб він доторкався до неї ніжно, розтуляла ноги, мастурбувала перед ним, казала романтичні й вульгарні фрази, так ніби це було те саме, досягла кількох оргазмів, розбудила сусідів, розбудила весь світ своїми криками. Це був її чоловік, який давав їй втіху та радість, з яким вона могла бути такою, якою справді була, говорити про свої сексуальні проблеми, розповідати, як їй любо було б залишатися з ним протягом усієї ночі, тижня, протягом усього життя.

Піт почав виступати краплями на обличчях обох. Це від вогню в каміні, сказали вони подумки одне одному. Але як чоловік, так і жінка в цій залі дійшли до своєї межі, виснажили всю свою уяву, прожили разом вічність чудових хвилин. Вони мусили зупинитися. Ще один крок, і ця магія розпадеться під натиском дійсності.

Повільно, надзвичайно повільно — бо кінець завжди буває важчим, ніж початок, — вона знову застебнула ліфчик і сховала груди. Усесвіт повернувся на своє місце, навколишні речі стали повертатися з небуття, вона підсмикнула сукню, яка впала їй до пояса, усміхнулася і з ніжністю доторкнулася до його обличчя. Він схопив її руку й притис до свого обличчя, не знаючи, поки має її там тримати і з якою силою стискати.

Вона відчула бажання сказати, що кохає його. Але це все зіпсувало б, могло б налякати його або — ще гірше — могло б спонукати його сказати, що він її теж кохає. Марія цього не хотіла: свобода її кохання була в тому, щоб нічого не просити й нічого не сподіватися.

— Той, хто спроможний відчувати, знає, що можливо здобути втіху, ще й не доторкнувшись до іншої людини. Слова, погляди, все це містить у собі таємницю танцю. Але поїзд прибув, і кожен іде у свій бік. Я маю надію супроводжувати тебе в цій подорожі… доки?

— Доки прибудемо до Женеви, — сказав Ральф.

— Той, хто вміє спостерігати й відкриває людину, про яку завжди мріяв, знає, що сексуальна енергія виділяється ще до сексуальних зносин. Головна втіха не в сексі, а в тій любові, з якою його практикують. Коли ця любов сильна, секс приходить, щоб завершити танець, але він ніколи не є його головним етапом.

— Ти говориш про кохання, як професор.

Марія вирішила говорити, бо це був її захист, її спосіб сказати все, не зобов’язуючи себе ні до чого:

— Хто закоханий, той кохається весь час, навіть тоді, коли цього не робить. Коли тіла зустрічаються — це лише перехлюпування через вінця чаші. Вони можуть бути разом годинами, навіть днями. Можуть почати свій танець одного дня й закінчити іншого або навіть ніколи не закінчити, сп’янілі від втіхи. Тут ні до чого одинадцяті хвилин.

— Про що ти?

— Я тебе кохаю.

— Я тебе кохаю теж.

— Пробач. Я сама не розумію, що я кажу.

— Я теж.

Вона звелася на ноги, поцілувала його й вийшла. Тепер вона могла відчинити собі двері сама, позаяк бразильський забобон вимагав, щоби хазяїн відчиняв їх лише в тих випадках, коли гість виходить уперше.

Рядки зі щоденника Марії, написані наступного ранку:

Учора вночі, коли Ральф Гарт на мене дивився, він відчинив мої двері, наче злодій. Та коли пішов геть, то не взяв нічого від мене; навпаки, залишив мені пахощі троянд — то був не злодій, а наречений, який мене навідував.

Кожна людська істота живе за своїм власним бажанням; воно є частиною її скарбу, і хоча його емоції можуть когось і відштовхнути, здебільшого вони приваблюють того, хто є для неї найважливішим. Це емоції, що їх обрала моя душа, й вони такі потужні, що можуть заразити все й усіх у моєму оточенні.

Щодня я обираю собі правду, з якою намагаюся жити. Намагаюся бути практичною, ефективною, професійною. Але мені більше хотілося б обрати жадання у свої довічні супутники. Не з обов'язку, не для того, щоб пом'якшити самотність мого життя, а тому, що воно приємне. Атож, приємне і дуже приємне.

* * *

«Копакабана» мала в середньому тридцять вісім жінок, які приходили до цього закладу регулярно, хоча тільки з однією, філіппінкою Нією, у Марії були взаємини, близькі до дружніх. Мінімальна тривалість перебування там дівчат була близько півроку, а максимальна — до трьох років, бо після того, як така дівчина отримувала шлюбну пропозицію, заводила собі постійного коханця або вже не привертала до себе уваги відвідувачів, Мілан делікатно просив її знайти собі інше місце роботи.

З цієї причини було важливо шанувати клієнтуру кожної й ніколи не намагатися звабити чоловіка, який заходив до кабаре і йшов прямо до обраної ним дівчини. Крім того, що така поведінка вважалася непорядною, вона була ще й досить небезпечною; минулого тижня одна колумбійка обережно дістала зі своєї сумочки лезо бритви, поклала його на келих однієї югославки і сказала їй абсолютно спокійним і рівним голосом, що спотворить їй обличчя, якщо та знову прийме запрошення директора одного з банків, що мав звичай регулярно туди приходити. Югославка заявила їй у відповідь, що цей чоловік вільний і якщо вже він обрав її, то вона не може йому відмовити.

Того вечора директор банку прийшов, привітався з колумбійкою й рушив до столу, де сиділа інша. Вони випили, потанцювали, й, — Марія вважала, що це було очевидним викликом, — югославка підморгнула колумбійці,