Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

та, мабуть, уже зауважив, коли вносив чай. Ширма була відсунута, і на стіні виразно виділялося порожнє місце. Щоб колись не довелося йому застукати Віктора, як той поночі крастиметься нагору, щоб вигатити двері в ту кімнату! Це жахливо — мати у власному домі шпигуна. Доріанові доводилося чути про те, як багатих людей ціле життя шантажував котрийсь із їхніх челядників, якому вдалося прочитати приватного листа, або підслухати розмову, або підібрати візитівку з адресою, або ж знайти в господаря під подушкою висохлу квітку чи клаптик зібганого мережива…

Доріан зітхнув і, наливши собі чаю, розпечатав записку. Лорд Генрі сповіщав, що посилає вечірню газету й книжку, яка може зацікавити Доріана, і що він буде в клубі чверть на дев’яту. Доріан узяв до рук ту газету і байдуже став її проглядати. На п’ятій сторінці в око йому впала позначка червоним олівцем. Він прочитав підкреслене місце:

СЛІДСТВО У СПРАВІ ПРО СМЕРТЬ АКТРИСИ

Сьогодні вранці у Бел-Теверні на Токстон-роді дільничний слідчий містер Денбі провів дізнання з приводу смерті Сібіл Вейн, молодої актриси, недавно законтрактованої до театру «Роял» у Голборні. Констатовано смерть від нещасного випадку. Найглибше співчуття викликала мати покійної, яка була надзвичайно схвильована, даючи зізнання, а також коли давав зізнання доктор Бірел, що виконав розтин тіла покійної.

Доріан спохмурнів і, розірвавши газету навпіл, викинув клапті. Яка бридота! Які огидні ці жахливі подробиці! Він навіть трохи образився на лорда Генрі, що прислав йому це повідомлення. І вже зовсім нерозумно було позначати його червоним олівцем — Віктор міг же прочитати! Для цього він більше ніж досить знає англійську.

А може, Віктор уже прочитав це і щось запідозрив?.. А втім, навіщо сушити собі голову? Хіба він, Доріан Ґрей, причетний до смерті Сібіл Вейн? Йому боятися нічого — він же її не вбивав!

Погляд Доріана зупинився на жовтій книжці, яку прислав лорд Генрі. Що б то могло бути? Підійшовши до перламутрового столика, що завжди здавався йому виробом дивних єгипетських бджіл, які ліпили срібні стільники, він зручно вмостився у кріслі і розгорнув книжку. Ледве минуло кілька хвилин, як твір уже захопив Доріана. Книжка ця була найдивніша[55] з усіх, які він будь-коли читав. Доріан почувався так, немов під ніжні звуки флейти перед ним безгучним калейдоскопом проходять у вишуканих одежах гріхи цілого світу! Те, про що він лише неясно марив, поставало нараз дійсністю. І навіть те, про що він ніколи й не важився марити, розгорталось у нього на очах. Це був роман без сюжету, власне, психологічний нарис. Єдиний його герой, молодий парижанин, котрий у XIX столітті намагався перебрати на себе пристрасті й способи мислення минулих епох, щоб самому спізнати усі ті стани, через які в різні епохи проходила людська душа. Він захоплювався штучністю тих самозречень, що їх нерозважні люди називають чеснотами, і такою ж мірою — тими природними поривами протесту проти них, що їх мудреці й досі називають гріхами. Роман було написано цікавим філігранним стилем, яскравим і затуманеним водночас, насиченим жаргоном та архаїзмами, технічними виразами й добірними парафразами. Так писали найкращі майстри французької школи символістів[56]. Траплялися тут метафори дивовижні, мов орхідеї, і з такими ж ніжними барвами. Життя почуттів змальовувалося термінами містичної філософії. Часом насилу можна було пізнати, що читаєш — релігійні екстази якогось середньовічного святого, чи похмуру сповідь сучасного грішника. Отруйна це була книжка: немов густий аромат ладану курився з її сторінок і туманив мозок. Самий ритм речень, субтильна монотонність їхньої музики, ускладнені рефрени і зумисні повтори — усе це розбурхувало в Доріановій уяві нездорові марення і мрії. Він поглинав розділ за розділом, не відчуваючи, що западає вечір і довшають тіні…

На безхмарному червонясто-зеленавому небі, що виднілося за вікнами, мерехтіла самітня зірка. Доріан усе читав, аж поки в темряві зовсім порозпливалися літери. І лише тоді, після кількох нагадувань служника про пізню годину, підвівся і, пройшовши в суміжну кімнату, поклав книжку на маленький флорентійський столик обік свого ліжка. Потім почав перевдягатись на обід. Була вже майже дев’ята година, коли він з’явився в клубі, де, чекаючи на нього, самотньо нудився в невеличкому салоні лорд Генрі.

— Перепрошую, Генрі, — вигукнув Доріан, — але, далебі, ви самі винні. Ваша книжка так зачарувала мене, що я зовсім забув про час!

— Атож, я так і думав, що вона вам сподобається, — відповів лорд Генрі, підводячись із крісла.

— Я не сказав, що вона мені сподобалась. Я сказав, що вона зачарувала мене. А це велика різниця.

— A-а, то ви вже розумієтесь на цьому? — мовив лорд Генрі.

І вони подались до їдальні.

Розділ XI

Довгі роки Доріан Ґрей не міг звільнитися від впливу цієї книжки. А точніше, то ніколи того й не прагнув. Із Парижа він замовив собі аж дев’ять розкішних примірників першого її видання у великому форматі і оправив кожен в інший колір, так щоб вони відповідали його мінливим настроям і примхливій уяві, яка часами виходила з-під його влади. Герой цієї книжки, чарівний молодий парижанин, що в ньому так дивно поєднувалися вдача романтика і розум науковця, став для Доріана немов прообразом його самого. Та й цілий роман здавався йому історією його власного життя, написаною ще перед тим, як він прожив це життя наяву.

Але в одному Доріан був щасливіший за вигаданого героя роману. Він ніколи не зазнавав — і йому не судилося ніколи зазнати — того моторошного жаху перед дзеркалами, перед гладкою металевою поверхнею, перед спокійною гладінню води, жаху, що так рано дався взнаки юному парижанинові, коли той раптом згубив свою чудову вроду. З почуттям, подібним до зловтіхи, — адже майже завжди радість, а надто — насолода, мають у собі дрібку жорстокості, — перечитував Доріан останню частину книжки, де із справді трагічним пафосом (хай трохи й перебільшеним) змальовано було горе та розпач людини, яка втратила те, що найбільше цінувала в інших людях і взагалі у світі.

А Доріан мав чим тішитись, бо прегарна його врода, що так приворожила Безіла Голворда і багатьох інших, здавалося, повік лишиться при ньому. Навіть ті, хто чув темні поголоси про нього — чутки про його непевний спосіб життя час від часу ширилися по всьому Лондону, даючи поживу балачкам у клубах, — не могли в те повірити, коли бачили Доріана наяву. Він завжди здавався людиною, якої не діткнув житейський бруд. Ті, що говорили брутальності, знічувались і змовкали, коли входив