Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

чаша сонця стала порожня. Вже блакитний шовк неба покрився мереживом чорних гіллячок, наче ажурною мантильєю. Потому почалися дощі і вітри. Природа довго боролась, шуміла, протестувала і не хотіла скоритись. А таки мусила. В покорі нижче спустилось сіре та обважніле небо і придушило дахи домів у містечку та вершечки дерев. В покорі приліпивсь до землі мокрий, зруділий лист або жалко тріпавсь між чорних галузок. Далина дивилась з-поміж дерев помутнілим оком. В покорі плазували дорогами, немов сірі вужі, блискучі болотяні колії. Ще далі — лице неба стало суворим, його уста дихнули холодом. І побігли по стежках перед лицем вітру скручені листя, наче купа мишей. Потому несподівано зразу труснуло сніжком, і земля здавалась аркушем паперу, на якім дитина пробувала фарби — зелені, руді і сірі.

Тепер вечори стали довгими, і ми засиджуємось. Топимо коминок. Пан Адам оповідає свої пригоди, коли, по повстанні, ще малим хлопцем, мусив тікати за кордон з батьком. Панна Анеля плете якусь хустку і не підводить очей од спиць, а я дратуюсь. Чого вона мене ігнорує, наче мене нема у хаті? Що вона собі думає? Я починаю чути зненависть до неї, до тих вічно спущених очей, до німих губ, до дерев’яних спиць, які займають цілу її увагу.

Раптом клубок летить їй з колін і котиться просто мені під ноги. Я підіймаю клубок і несподівано кажу:

— Панна Анеля позволить мені держати клубок?

Вона здіймає на мене очі, і в їх сірій безодні прискають на всі боки промінчики здивування і глуму.

— Панові буде незручно.

— О, навпаки!..

Знов спущені очі і холодне обличчя, але то вже нічого. То вже нічого. Тепер від мене до тебе йде отся нитка і нас єднає. Ось кладу на клубок руку, і тепло моєї руки кожен раз проходити буде між твої пальці. І ти будеш мене почувать.

Пан Адам ходить по хаті, оповідає. Тепер він саме блукає по Бельгії і шукає роботи. Ось він найнявся на фермі і вже молотить, а я рішаюсь уперто дивитись на панну Анелю. Се грубо, я розумію, але я хочу, се вихід для злості, що кипить в мені. І я дивлюся. Ані зморгну.

Вона чує мій погляд, її повіки злегка тремтять, голова опускається нижче і піднімається знову, під тонкою шкурою на лиці блукають тіні.

Врешті вона зводить на мене очі — і ми хвилинку дивимось, як два вороги. Потому вона гасне, никне над спицями, ще більше холодна, ніж завжди.

А за хвилину бере від мене клубок, кида сухе «спасибі» і підходить до батька.

— Ти йдеш вже до себе? Spij dobrze, moje kochane dziecko…[35]

Я стежу за нею до самих дверей, і щось сміється в мені:

— Ага!

***

«Мама Костуся» мала свої «великі дні».

Звичайно ми рідко коли бачили її, але в такі дні вже з самого ранку в домі панувала тривога. Ще перед ранішнім чаєм в столовій з’являлась пані Констанція, незвичайно рухлива і енергічна. Її в’яле обличчя стягнулось, погляд твердий, і в кожній закрутці срібного волосся — рішучість. Одсува покоївку і сама хоче мити посуду. Так, так, моє серце, хто хоче їсти, мусить заробити на хліб. Склянки бряжчали, дзвеніли та скреготали в її руках, вода хлюпала з миски. Покоївка стояла ні в сих ні в тих.

— Чи ти пила вже чай? Ти рано встала, вже наробилась, напийся, серце, раніше за нас…

Летить додолу склянка, і в брязк розбитого скла влилось налякане «ах!»…

«Мама Костуся» вже під столом.

— Ні, ні, не турбуйся. Сама наробила, сама і зберу.

Збира черепки і ріже палець.

Кров наче ще більше підіймала настрій. Зав’язувала палець і, держачи його перед себе, бігла з столової в кухню, налягаючи трохи на ліву ногу.

— Де куховарка? Мелашко! Мелашко! Що людям на обід вариш? Покажи зараз… Осе такий борщ? Не могла більше сала узяти? Як ти годуєш трудящих людей? Ах, Боже мій… Ах, Боже мій! Таке безладдя! Де панна Анелька? Ключі! Зараз ключі!..

Панна Анеля бігла з затиснутими устами, ключі дзвеніли в неї при боці, а пані Констанція мало не рвала їх звідти.

Вона тягла до комори з собою Мелашку і в якійсь нестямі, уся червона, хапала всяку провізію.

— На!.. на! на!

Потому бігла у хати робити лад. Перевертала усе в буфеті, висувала шухляди комоди і так їх лишала, бралась за щітку, щоб замітати підлоги, і коли за нею бігли збентежені слуги, вона їх відсувала рішуче:

— Ні, ні, спочиньте трохи. У вас і так багато діла.

В обідню пору настрій пані Констанци підносивсь до найвищого пункту.

Ми сідали за стіл — «мама Костуся» в голові столу, і як тільки приносили страву, вона зверталась до покоївки:

— Поклич мені прачку.

Входила прачка, висока, немолода вже, Устя й ставала біля порога. Заголені по лікоть руки, вогкі й червоні, звисали по обох боках.

Пані Констанція присувала до себе стілець і прохала:

— Сідайте, Усте, пообідайте з нами.

Устя, звісно, не хтіла і уперто стояла біля порога.

Але хазяйка вставала з-за столу, обіймала Устю за стан і садовила рядом з собою.

Потому сама виповняла тарілку, і коли пан Адам, по звичці, простягав руку по страву, вона казала:

— Перепрошаю. Перший і кращий шматок трудящим рукам.

Ставила страву поперед Устю, відтак брала її червоні, зморщені від окропу і мила руки і підносила вгору.

— Осі руки, панове, всіх нас годують.

Устя сиділа, як на кілочках, чужа й непотрібна, пан Адам добродушно всміхався, а панна Анеля тісніше затискала уста.

Тільки Стасик жер маму блискучим оком.

За другою стравою настрій хазяйки раптом згасав. Вона несподівано в’яла і, не доївши страви, вставала від столу. Покоївка подавала їй руку, і ми дивились, як вона сунулась вздовж столу, припадаючи на ліву ногу і звісивши втомлену голову.

Тепер вже не скоро побачиш її в столовій. Вона надовго засяде у своїй хаті і там, за поміччю пасьянсу, розв’язувать буде соціальні питання.

***

Ай! Певно, вже шоста! Де сірнички? Засвічую свічку — ну, так і є: доходить шоста. Ще вікна чорніють, а я вже мушу вставати. Не хочу! Чорти б її взяли, навіщо вона тобі? Навіщо, скажи на милість?.. Сон м’яко здушує груди, кладе на лице лапу і тягне назад у ліжко. Сплю. Солодко, міцно, і навіть сон бачу. Раптом зскакую з ліжка і з переляком дивлюсь на годинник: спав дві хвилини.

Ще трохи є часу. Рівно