Читати книгу - "Навіжені в Перу"

— Ні, не все, — неохоче мовила Маруся. — Я попхалась з претензіями до директорів «Ferrocarril Delirion Pacifico»…

— Не треба було, — коротко й жорстко обірвав її я.

Дівчина виклично тріпнула кучериками, певно, наміряючись задерикувато спитати «чому?», однак тут-таки знітилась і опустила голову. Неприємні спогади й пекуча образа, що важкою грудкою зачаїлися під її серцем після останніх відвідин офісу «Ferrocarril Inc.», краще за будь-які слова посвідчували мою правоту. Бідна Маруся зашарілася так, що червоні плями з щічок поповзли аж на шию.

— Зі мною повелися дуже грубо, — зціпивши зуби, просичала кучерявка.

Я індиферентно знизав плечима. Я знав уже достатньо, аби уявити собі, хто займає посади директорів у «Ferrocarril Delirion Pacifico». То був точно не її рівень. Я мав підозру, що навіть я — бувалий і стріляний авантюрист — до того рівня не дотягую.

Зрештою ми зупинилися.

— Це тут? — пробасив я. Щоправда, питання було зайвим, оскільки прямо над моєю головою ряхтіла золотом широченна вивіска, на якій великими рельєфними літерами проступало: «FERROCARRIL DELIRION PACIFICO Inc.».

Білявка мотнула голівкою.

— Що ти збираєшся робити? — схвильовано запитала вона.

— Піду туди, — я обвів пересохлі губи язиком і додав: — Сам.

— Я можу тобі допомогти?

— У тебе є пістолет?

— Е-е-е… Ні.

— Тоді, на жаль, не можеш…

Абияк наладивши краватку, я вступив усередину офісу. Сексапільна дівчина-секретарка вмить опинилася поруч і поцікавилась, чим може мені допомогти. Я подав їй свою візитку і терпким голосом сказав, що мені конче необхідно зустрітися з директором.

Очікувати довелося не довго. За кілька хвилин та ж сама апетитна брюнетка відвела мене в дорого обставлений кабінет, посеред якого на височенному, наче царський трон, кріслі сидів лукавий і шельмуватий на вид перуанець років сорока. Як і більшість південноамериканців, він був невисоким на зріст, а через чудну неохайну зачіску чимось скидався на виваляного в пилюці горобця.

— Я — Емеріко Освальдес, директор, — пишно представився він.

— А я той, хто дав вам можливість стати директором, — задиристо парирував я.

— Пф-ф… Я знаю, хто ви. Не треба патетики і кучерявих слів.

— Я прийшов за грішми, — відразу переходжу до справи, — мені потрібно, щоб ваша компанія видала кошти на зарплатню моїм робітниками, які вже кілька тижнів працюють на спорудженні фундаментів Деліріона.

— Ем-м… А про які гроші ви говорите? На даний момент у «Ferrocarril Delirion Pacifico» немає вільних коштів на будівництво.

— А як же півмільйона нуебо солів, виділені вам Конгресом?!

Емеріко Освальдес чуйно посміхнувся і м’яко прохурчав:

— Вони пішли на покриття поточних витрат, мій любий сеньйоре. Я орендував цей вишуканий офіс, винайняв штат висококваліфікованих менеджерів, закупив двійко службових седанів… Крім того, слід було віддячити деяким нашим друзям у парламенті, які щиро й палко підтримували проект…

— Не кажіть дурниць! Я сам зробив усе, аби проштовхнути законопроект, а тому чудово знаю, кому й за що слід дякувати!

— Шановний, не корчте із себе наївного дурника! — підвищив голос перуанець. — Ви що, сподівались побудувати чотирьохсоткілометрову hitech-залізницю за двісті тисяч доларів?

— Ні, — я намагався зберігати спокій. — Однак за цих двісті тисяч її можна було хоча б почати будувати!

Ділок роздратовано прицмокнув язиком.

— Друже мій, давайте говорити відверто. Я чудово тямлю, хто ви такий; у свою чергу ви чудово розумієте, що я за птаха. Я також добре проінформований про те, кому належить земля під Деліріоном, але — зауважте! — не пхаю в це свого носа! А тому, будьте ласкаві, не пхайте й ви свого куди не треба.

Я помаленьку починав заводитись, однак з останніх сил вдавав із себе клаповуху овечку, воліючи раніше часу не сполохати опецькуватого директора.

— Сеньйоре Освальдес, смію нагадати вам, що гроші, які ви загарбали до рук, саме я і ніхто інший вибив у Конгресу. Вам не здається, що я маю право голосу? Я маю право розпоряджатися хоч якою-небудь часткою асигнування! Тим більше, що я збирався пустити ці кошти на реальні роботи, які б імітували початок будівництва…

Раптом я заткнувся, второпавши, що брякнув лишнього. Одначе слово — не горобець… Однієї фрази було предосить, щоб Емеріко Освальдес мене розкусив. Миттєво до шахрая дійшло: по-перше, не почавши будівництва, я не зможу спродати земельні паї, а по-друге… якщо я приперся до нього виканючувати такий мізер, як зарплатня копачам, значить, грошей у мене немає, я на нулі, і відповідно, вся моя афера опинилась під загрозою зриву. Обличчя Емеріко покраяла безжальна усмішка, і він, знущаючись, проказав солодкавим голосочком:

— Якщо ви хочете мати право голосу, мій любий сеньйоре, треба всього лиш стати пайовиком компанії! Вносьте свій капітал — ми будемо цьому тільки раді! Частина вкладених вами коштів відразу піде на оплату праці ва…

— Перестаньте! — гаркнув я.

— Ні, це ви перестаньте! — імітуючи мій акцент, верескнув перуанський аферист. — Кретин! Грошей, виділених на проект, тобі нізащо не отримати. Їх просто нема! Ха-ха-ха! Їх давно уже розтягли і поділили!

Я скипів і засичав:

— Ах ти ж гнидо! Страус ти, бляха, доморощений! Повтори, як ти мене назвав, і я тобі зараз все пір’ячко із задниці повискубую! Я натовчу твій дзьобик так, що з нього ще довго не вилітатиме отаке паскудство!

— Ти — кретин! Ти тупоголовий європейський слинтяй, який навіть…

Зненацька перуанець замовк, підмітивши переможний вогник у моїх очах. До цього моменту директор почував себе в абсолютній безпеці. Він знав: навіть довідавшись про те, що гроші розікрали, я нізащо не звернусь по допомогу до поліції, оскільки сам по вуха вплутаний в цю аферу. (Щоправда, він не здогадувався, що задовго до того, як переступив поріг «Ferrocarril Delirion Pacifico», я розумів: урядових коштів мені не бачити як власних вух.) У той момент, коли Емеріко Освальдес обірвав свою останню фразу на півслові, аферист неждано-негадано збагнув, що і він зі свого боку теж ніколи не ризикне заявити на мене копам, хай що я учиню із ним самим чи з його компанією.

— Сеньйоре, я мав на увазі зовсім не те… — пробелькотів він, нібито збираючись просити вибачення, проте було вже пізно.

Я схопив до рук мармурову підставку для чорнильних ручок, скочив через стіл і з льоту зацідив сеньйору директору прямо в писок. Емеріко заверещав і випав з крісла на підлогу. Я завалився на нього згори і почав гамселити бідолашного гендляра кулаками, час від часу для посилення виховного ефекту хапаючи до рук усілякі підручні засоби. Тримаючи бусурмана за волосся, я гепав