Читати книгу - "Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми мовчали розгублені і збиті з пантелику.
Вожатий пильно подивився на нас і удавано сердито сказав:
— Що ж ви, братці, розбовталися тут, а хмизу не несете. Люди ж голодні. А ну давайте швидше!
Це відразу вивело нас із заціпеніння. Ми кинулися поспішно (навіть занадто поспішно) збирати сухі гілки.
І через хвилину вже тягли на галявину великі оберемки хмизу. Особливо старався Кукурузо. Він тягнув таку величезну оберемок, що я боявся, щоб він собі живіт не надірвав.
Голінасті дівчинка Валька, побачивши це, захоплено вигукнула:
— Ого–го!
І я не знаю, від чого більше був такий червоний Кукурузо: чи то від напруги, чи то від цього «ого–го». Він взагалі чомусь часто поглядав на ту Вальку. Знайшов на що дивитися!
Страшило якесь! Худе, витрішкуватість, довгонога! Гірше Гребенючка в сто разів!
Всі стояли на галявині і дивилися, як спритно Ігор розпалював багаття. Ти дивись, міської, а вміє…
Незабаром посеред галявини велике багаття вже лизав небо вогненними язиками.
— Ну, а чия черга сьогодні кашовар? — Запитав вожатий.
— Сашка! — Вигукнула Валька.
— Сашко, Сашко! Правильно! — Закричали звідусіль, і всі подивилися на штурмана.
— Твоя? — Запитав вожатий.
— Тільки так! — Сказав той.
— Значить, нам сьогодні везе, — усміхнувся вожатий.
— Щастить! Везе! Юшку! Сашок, обов'язково юшку!
— Ушицю! — Злилися в одне десятки голосів.
— Тільки так, — уперше за весь час посміхнувшись, закивав головою Сашко.
Тепер, коли всі стояли разом біля вогнища, було особливо помітно, що Сашко дуже маленького зросту, нижче всіх. Може бути, тому він і тримався так серйозно й насуплено, щоб здаватися солідніше. А ще було видно, що всі його люблять і якщо жартують над цим його «тільки так», то зовсім не образливо, а швидше ласкаво.
Сашко почав готувати сніданок. Дівчатка, в тому числі і Валька, допомагали йому, чистили картоплю і рибу, яку дістали з сітки, що була прив'язана до корми одного з шлюпок і опущена в воду. Решта піонери розбрелися по острову хто куди. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Ігорем. Ігор сидів на пеньку і стругав ножем паличку — видно, щось збирався майструвати. Ми з Кукурузо сиділи біля пенька навпочіпки, уткнувшись підборіддями в коліна, і задумливо копирсалися в землі. Потім Кукурузо кахикнув і, насупившись (щоб приховати збентеження), сказав хрипло:
— Дай подивитися… приймач… Можна?
Ігор одразу відклав ножик і паличку:
— А чого ж… Звичайно. Будь ласка. Він відкрив футляр:
— Ось настройка, це діапазони, це гучність, — показав, де що крутити.
Кукурузо схилився над приймачем. Я теж пригнув голову. Кукурузо відштовхнув мене ліктем:
— Не дихай туди. Запітніє і зіпсується. Ігор усміхнувся:
— Та нічого. Від цього не зіпсується.
Кукурузо довго крутив у руках приймач, і ми мовчки слухали голоси далеких країн.
— Да–а… Цінна штука, — сказав нарешті Кукурузо і додав: — Ну, з фізики в тебе, звичайно, п'ятірка?
— П'ятірка, — просто і без хвастощів відповів Ігор.
— А двійки ти хапав коли–небудь? — З надією запитав Кукурузо. — Хоча б з поведінки, по співу, з малювання, чи що? Або круглий відмінник?
— Відмінник, — ніби вибачаючись, сказав Ігор. — Всі учасники нашого походу — відмінники. Таке була умова.
Кукурузо тихо зітхнув.
В цей час з кущів визирнула Валька. Мабуть, дівчинки вже закінчили свою роботу. Я бачив Вальку, а Ігор, який сидів до неї спиною, немає. Валька тихенько підкралася до нього, і я не встиг навіть відкрити рот, як вона зіштовхнула його з пенька. Ігор нічого не підозрював і, звичайно, шкереберть полетів у траву.
— Дами завжди треба поступатися місцем, — сказала Валька, сідаючи на пеньок.
Ігор підвівся і тільки посміхнувся у відповідь.
Ми з Кукурузо здивовано перезирнулися.
Добра справа! Тлумачного хлопця — фізкультурника, який сам змайстрував приймач, якесь довгонога страшило жбурляє на землю, ніби це не хлопець, а мішок з картоплею. А він тільки посміхається…
Спробувала б мені зробити таке навіть Гребенючка, я б їй так дав, так дав, що вона десять разів перекинулася б!
Стривайте, а що це з Кукурузо?
— А ну дай мені! — Нахабно говорить Валька і простягає руку до приймача.
І Кукурузо, теля, спокійнісінько віддає приймач. Ось дурень. Що це — її приймач, чи що? Чого це вона розпоряджається.
Втім, всі ці бадьорі вигуки звучать, звичайно, тільки в моїй душі. Я мовчу. Це ж не мій приймач і не у мене його відбирають.
Валька почала настроювати приймач, по–пташиному схиливши голову на плече і дивлячись в небо. Зловила якусь тягучу мелодію і раптом весело вигукнула:
— О! О!
Ми здивовано подивилися на неї — чого це вона волає? Мрійливо дивлячись на плесо і слухаючи музику, вона тихо сказала:
— «Лебедине озеро»… Адажіо…
Я скривився. Ось задавака! Каже таке, що нічого зрозуміти не можна. А Кукурузо напустив на себе серйозність і, насупивши брови, каже: — Ні, це озеро скоріше не лебедине, а качине. Лебеді у нас не водяться. Зате качок — тьма–тьмуща!
Валька раптом як зарегоче:
— Ой, тримайте мене! Ой, не можу! Ось дивак! Я ж не про це озеро, а про музику до балету композитора Чайковського «Лебедине озеро». Як раз зараз передають.
Кукурузо — ніби хто особа окропом обшпарив. Вся кров, яка тільки в нього була, кинулася йому в обличчя.
— Можна подумати, що я не знаю — сердито буркнув він. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для інтересу… Для сміху.
Я відвернувся. Не можу дивитися в очі людині, яка нахабно бреше.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо», після закриття браузера.