Читати книгу - "Синi етюди"

А комендантовi гостиницi вона радила:

- Заглянь, моє чадо, в євангелiє от Матвiя.

Комендант "гнув" матюком i т. iнш.

…Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I сьогоднi вона чекала. Так, вона чекала.

Цю нiч їй снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.

…Такий золотий, такий золотий!

Думала - це добрий сон, i згадала серпневi колосся бiля сусiдського тину… Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.

З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.

- Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до неї. Так думала. Вiвдя теж сама прийшла.

Каже:

- Ви, бабусю, євангелiстка?

Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.

Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:

- Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа.

Колись один робiтник постукав у цю мить до кiмнати. Ой, як Вiвдя скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:

- Господнє серце!

I вони знову дивились одна на одну.

…Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла євангелiє й читала. Подумала: навiщо друкують рiзнi книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар - скiльки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангелiє чи то бiблiю. А їх i нема.

Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно. Вiкно виходило в двiр. Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса. Увечорi чоловiк її пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.

Простягла обiйми - поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.

I на цей раз дивились в очi.

Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:

- Максе! А знаєш, що я бачила сьогоднi?

Макс нашорошився.

Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi i, пiдiйшовши до виключателя, погасила електрику.

В кiмнатi стало зовсiм темно.

Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря - блiдо-голубий.

Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.

Вiвдя казала:

- Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я сьогоднi тротуаром. Коли це зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевiльна.

Зареготала:

- Божевiльна… Ха! Тобi не страшно?

Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.

- Ти не бiйся, мiй Срулiку! Я хочу просто оповiдати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей вiдблиск.

Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует її руки.

Макс важко дихав.

- Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч мене й говорила з повiтрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумiєш, клуночок. I все це було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди сидить бiля вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А потiм я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.

Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очi.

Казав:

- Патологiя, Дюнiчко. Не своєчасно.

Розсердилась.

- Дурне! А все життя - що таке?

Заговорив уперто:

- Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.

I засоромився:

- Може, не так, я не знаю. Менi iнодi буває жалко, що я покинув партiю… А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi днi… важко…

Вiвдя закричала:

- Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна… Срулiку!

Хтось проходив бiля їхнiх дверей i зупинився.

Тодi Вiвдя ще раз закричала:

- Мовчи! Мовчи!

Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з грохотом пробiгла пожежна команда.

Не спали майже до ранку.

Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у неї болiла голова.

Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало на рожевих плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.

Баба Горпина казала:

- А там у нас, на селi, поле.

Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.

- Ну i що ж, що поле?

Баба Горпина:

- Цiле поле, як ризи Христовi.

На неї теж, безумовно, впливала весна. Крiм того, вона не звикла до мiста. Думала залишити гостиницю i - додому. А чоловiк хай тут. Вона навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона во Христi, що їй? З Вiвдею Горпина майже не стрiчалась останнiй час. А коли й стрiчалась, то розминались мовчки.

А до Вiвдi почав ходити комiсар Вольський. Такий: самий звичайний комiсар iз батальйону.

Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:

- Слухайте, що з моєю Дюнiчкою робиться - не знаю. Ну от Вольський - вiн її любить… А менi що робити?

Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона споглядає.

Макс:

- I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в нас ночувати. А я не знаю, як менi бути.

Христя спитала:

- Ви з Вiвдею живете?

Наївно:

- Так, живу!

Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що їй треба спiшити на зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн став бiля дверей i цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.

Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:

- Чого ти в кiмнату не йдеш?

Тихо.

- Дюнiчко!

Вона засмiялась.

Вiн просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського i буде спати з ним в однiй кiмнатi.

Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.

…Далi було щодня - Вольський приходив i ночував у них. Макс змарнiв, але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд неї Вольський.

А по всiй гостиницi спiвали-басували.

Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.

Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:

- Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте - там у нас поле.

Перед од'їздом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та подивилась на неї й тихо сказала:

- Iдiть, бабусю… Ви не вiрите… а може, я не вiрю…

Гапка:

- Що з тобою, дитятко?

Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.

Вечiрнiм потягом вона поїхала на село.

Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю. Вона пiшла кудись iз Вольським. На площi Карла Лiбкнехта вiн зустрiвся з червоноармiйцем Кiптяєвим. (Був такий у батальйонi Вольського).

Ранiш