Читати книгу - "Синi етюди"

Повертав розмову на Вольського.

Кiптяєв увесь час нервово пiдморгував очима - його контузило в iмперiалiстичну вiйну.

Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший чоловiк, i головне - витриманий.

Макс образився й пiшов до парку.

На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.

Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.

Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля "вiтрини голодуючих". Пильно дивився на фотографiї дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.

На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину - з пiрожними, i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п'ятдесят карбованцiв.

Так зробив незадоволений Макс.

…Пiзно вiн пiдходив до своєї кiмнати.

Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.

- Чого ви так пiзно?

Христя:

- Я… так…

Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.

Макс просто:

- Вас, мабуть, турбує щось?

Христя сказала:

- Так, турбує.

Потiм скаржилась:

…У неї не органiзуються думки, а тому все, що вона читає, нiколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути анi агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.

Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi було вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось проходив коридором, i кроки його глухо звучали, нiби це було порожнє, нежиле помешкання.

Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась i йшла. Бiля пасажу її чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.

У недiлю вони пiшли теж за мiсто.

Вольський казав:

- Чудово сьогоднi…

Вона:

- А завтра?

- Що завтра?

- Завтра теж буде чудово?

- I завтра.

- I пiслязавтра?

Вольський подивився гостро. Вiн завжди дивиться гостро й чiтко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.

Розсмiялась:

- Ця цинiчнiсть менi не подобається.

Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.

- Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А коли я комiсар, то я, значить, такий.

- Агiтацiя! - i скривила обличчя.

Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.

Вона:

- От, дивiться: все далi й далi, а куди - невiдомо.

Вiн:

- Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя - одна, друга, третя.

Вона:

- Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам i невiдомо.

Вiн:

- На то є семафор. А нещаснi випадки завжди бувають - це теж вiдомо.

Йшли на схiд - по рейках. Простори кутались у надвечiр'я.

Вiвдя казала:

- Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар на схiд дивиться. Вольський узяв її за руку й фамiльярно посiпав.

- Не всi й вiвтарi дивляться на схiд… Так-с. Проте I я люблю дивитись на схiд.

Вiвдя замахала руками.

- Годi вам! Годi вам!

Коли вони вийшли за будку 323, Вiвдя кокетувала. А вона вмiла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.

…Зайшли далеко й мусiли повернути.

Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi - до мiста.

Вiвдя махнула рукою:

- Прощай, поле!

Десь несподiвано одкликнулось луною.

Припинилась. Задумалась.

- Це баба Горпина!

- Яка баба? - спитав Вольський.

- Та то так! - засмiялась вона.- Була така… баба… чудесна…

Вирвала руку й крикнула:

- Бiжiм!

Христя посiдала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цiлий день вертiлось у головi - чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї пiдсмiхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.

Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i нiчого не хотiла.

В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала "трiшки нафти". Їй нiхто не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:

- Завжди читати не можна, на легенi погано.

А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала - тихо й сухо.

Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.

Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм - так собi. Спати не хотiлось.

Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.

Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.

Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.

Вона нiколи не плакала, а в цей час хотiлося. Пiдвелась. Зняла з етажерки "Економiчне учення" i придивлялась. "Да, воно!" Положила на стiл…

I от вона почуває, що їй хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.

…Десь гавкав собака.

Стала. Простягла руки в просторiнь, i їй стало солодко.

"Невже я молюсь?"

Пiдхопилась:

"Кому?"

А в голову: "Економiчне учення К. Маркса - К. Кавтського… Завтра прийдете, одержите… Сьогоднi нема!"

Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.

Скоро прийшов i Макс.

- Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.

Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так, або iнакше. Вiн далi так жити не має сили.

Христя сказала холодно:

- Я не пiду!

Макс захвилювався.

Христя ще раз сказала холодно:

- Я не пiду.

В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi знову знялась курява - зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати - останнiй зимовий мiсяць (i то кiнець). Вiвдя задмухала на свiтло.

- Дивiться, як парує!.. Хiба ви не змерзли?

- Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку.

- Ну, то йдiть сiдайте бiля мене - буде теплiш.

Сiв.

Сказала:

- Щiльнiш. А то положiть руку на плече.

Вольський:

- Нi, мабуть, не треба.

- Чому?

- Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.

З iронiєю:

- А ви боїтесь?

Просто:

- Нi!

Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..

Вiвдя сказала:

- Чого менi сiро?

Подивився на неї. Вона дiйсно була блiда й сiра.

- А ви вiзьмiть себе в руки.

- Ха!.. В руки…

Спитав:

- Не можна?

- Нi, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшенi. Щось треба зробити велике, героїчне,