Читати книгу - "Холодний Яр"

— Та то мій добрий знайомий. Він живе там, ближче до поля, — махнув рукою господар у напрямку, звідки я прибіг у це подвір'я, як що він знає вас — то я вас до нього можу завести. Підождіть хвилинку — принесу щось одягнути.

Одягаю довгого дощового плаща, японські чоботи з високими брезентовими холявами, старого капелюха і виходимо на вулицю.

Через якийсь час упізнаю по «прикметах» будинок. У подвір'ї чуть не скрикую від радости, побачивши дідуся, що йшов назустріч. Приглянувшись до мого обличчя, дідусь схопив мене за руки.

— Утекли? Та то чи не вас часом, цієї ночі, по наших городах ганяли?

— Мене, дідусю, аж ось до цього пана у льох загнали.

— Ну і слава Богу! Ходім до хати.

Мій денний «господар», сказавши, що за одягом зайде завтра, сердешно стиснув мені на прощання руку.

— Я щасливий, що ви вирятували собі життя у моїй садибі. Та коли б, не дай Боже, ви попали їм ще в руки — не видавайте мене. У мене жінка, діти...

Заспокоюємо його і йдемо до будинку. Дідусь, випросивши з кухні якусь старшу жінку, наливає у балію теплої води, дає мило, гребеня і «командує», щоби добре вимитися. Потім приносить мені чисту білизну, легше літнє убрання, сандалі.

Коли я вже одягнувся, до кухні зайшла симпатична панночка. Глянувши на мою вишиту сорочку, що лежала на стільці, несподівано кинулася мені на шию і привітала теплим сестринським поцілунком. В очах її заблисли сльози радости.

— Я, як випрала ту сорочку, цілу ніч молилася, щоби Бог дарував вам життя. Мені батько написав був, чия то сорочка та чому ви нею дорожете. Тепер я знову вам її виперу.

Дідусь обняв за плече і запросив до покою.

Переступивши поріг із коридору, я остовбурів. За столом сиділа ціла «колегія»: три здоровенних військових з відзнаками поважного рангу червоних старшин на рукавах.

Дідусь підштовхнув мене.

— Ідіть-ідіть. Це мої синочки, це — зять, а це старша дочка. Сідайте вечеряти.

За вечерою з легкою чаркою, довідуюся, що прізвище дідусевого зятя — це одне із тих, за які я боявся, щоби не зрадити їх в чека. «Добрий знайомий» дідуся, про якого він запитував мене на початку нашого знайомства — це його третій син, що під псевдонімом перебував в Холодному Яру. Червоні командири оповіли мені, що дванадцять добрих хлопців (в тому числі і вони всі три) з бомбами та ручним кулеметом дожидали, коли мене, хворого на тиф, привезуть до земської лікарні. Тачанка з добрими кіньми тієї ж ночі відвезла би мене за тридцять кілометрів до своїх людей, де була би добра медична допомога. Були приготовлені документи.

Довідавшися, що я не захворів, плянували відбити, як поведуть розстрілювати, бо про те, що по виїзді «особотдєла» 1 кінної армії розстрілювала 45 дивізія коло тюрми — знали. Хтось обіцяв довідатися, коли прийде до 45 дивізії завідомлення, щоб розстріляти, та очевидно не зміг. Вартувати щоночі не мали змоги, та й ночі стали дуже видні.

Спати дідусь запровадив мене на горище, на сіно. Лежучи на пахучій, м'ягкій постелі, припоминаю собі складний ланцюг обставин, що, чіпляючися кільце за кільце, почавши від покладення до портфелю, по повороті із Кам'янки, старшинських документів, привів мене замість до могили — на це пахуче сіно.

На душі було так радісно, що протягнувшися всіма м'язами, я весело засміявся уголос. Яка то приємна річ видертися з обіймів старої бабці-смерти. Тепер — знову в боротьбі! До перемоги!

У півсонних мріях крутився образ Галі та ще когось, маленького і крикливого, хто має жити й боротися після мене.

Через два дні, удосвіта, діставши від «червоних командирів» револьвера та чужі документи, від молодшої дочки випрану вишиту сорочку і вузлик з різними смачними річами, від дідуся листа до його приятеля у селі, в тридцяти кілометрах по дорозі до Холодного Яру, та... сапу — я виходив польовими доріжками на потрібний мені шлях. Тим шляхом йшло з міста на села багато інтелігентних осіб, несучи, як і я, на плечі сапу, щоби заробити нею хліба і картоплі.

Дідусь-приятель, тієї ж ночі, завіз мене тачанкою на хутір, де гостював удома партизан з лісу «Чота». Від нього я довідався, що у тому лісі, кілометрах у двадцяти від хутору, перебуває як раз група Холодноярців. Взявши від нього «точну адресу», на другий день розшукав її коло Лісового хутора «Діденки». Хлопці, які були переконані, що я загинув, зустріли мене такими вигуками радости, що зполошили з дерев ворони на кілометр навкруги.

Були там і ті чотири, що вирвалися з рук червоноармійців на лісничівці, було декілька з групи Чорноти. Від них я довідався, що в той час, коли ми виступали з села пробиватися, між хати, в яких спала друга половина наших, в'їхала на підводах піхота, якої ми не зауважили. Селяни поховали хлопців і вони сиділи по горищах і клунях кілька годин, аж піхота вийшла з села по повороті кінноти. Чорноморець до Чорноти не добіг, а заховався від червоноармійців на густу грушу, де і пересидів до вечора. Увечері пішли нашими слідами...

Я довідався, що повернувся до Холодного Яру Ханенко, який їздив за кордон. Бачився з Головним Отаманом і генералом Омеляновичем-Павленком. Привіз наказ стримуватися від широких повстань до отримання інструкцій. Однак наші зайняли вже з поляками Київ. Врангель доходив до Олександрівська, а ніяких «інструкцій» ніхто не присилає.

Невеликі групи холодноярців «бурлачать» з своїх лісів у Бовтиш, Чоту і назад, роблять дрібні напади на ворога. Але Соловій, який загоїв вже рану, приніс із штабу новину, що Холодний Яр скоро знову заговорить.

VIII

Група холодноярців, яку я відшукав в «Чоті», вирвавшися з лабет чекістів, налічувала до семидесяти чоловік.

Табор був розположений в густому зрубі поблизу лісового хутора «Діденки». Прогалина, до якої вела ледве помітна стежка, була застелена соломою. У відрах, які висіли на чумацьких триніжках, хлопці варили їжу — пшоняний куліш з салом, часом барана або пару десятків курей. Продуктів достачали довколишні селяни через знаного в тих околицях діда Шевченка, старого борця за українську справу, який побував на царській каторзі. Склад групи знаний мені був ще з Холодного Яру, за винятком кільканадцять хлопців із Бовтишки та Івангорода, які прилучилися до холодноярців у цьому лісі разом із своїми сільськими отаманами Хоменком та Отаманенком. Від них я довідався, що по селах, по