Читати книгу - "Яр"

302
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яр" автора Іван Іванович Білик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 291
Перейти на сторінку:

Ганночка росла в сім'ї сама, бабусь та близьких родичів у Києві Базилевичі не мали, однак це, а також природна допитливість ізмалечку навернули її до книжок. У великій татовій бібліотеці дівчинка днювала й ночувала, поглинаючи все без добору й контролю з боку батьків. Подруг вона майже не мала, якщо не вважати однокласниць, і найбільшу насолоду отримувала, читаючи твори Грушевського та інших українських і зарубіжних істориків.

Ще на початку двадцятих років Андрій Базилевич здобув звання доцента, а двадцять восьмого — й професора Київського інституту народної освіти. Серед поважних викладачів Базилевич був наймолодшим, і чи це чи, може, здібності привернули до нього загальну увагу. Випадок звів молодого професора з Наркомом освіти Миколою Скрипником, і відтоді вони часто зустрічались у тодішній столиці України Харкові та в Києві. Так часто, навіть частіше, ніж належало, бо саме це стало головним пунктом обвинувачення, коли страшного, чумно-голодного тисяча дев'ятсот тридцять третього року, після самогубства Скрипника, професор Базилевич опинився спочатку в Лук'янівській в'язниці, а потім і на будівництві Норільського гірничорудного комбінату.

Цього ж таки року Ганна вступила на перший курс Київського університету. Її не чіпали, бо всім тоді було добре відомо, що діти не відповідають за вчинки батьків, навіть якщо батьки — вороги радянської влади. Але минуло ще два-три роки, ситуація змінилася. І Ганна, і Лідія Пантелеймонівна знали про це й погодились на вмовляння добрих людей. То була родина давнього батькового друга — харківського інженера Панасюкова. І Ганна взяла шлюб з їхнім сином Ігорем.

Тридцять сьомого року Лідія Пантелеймонівна теж опинилась на каторзі, але в доньки, яка тепер навчалась у Харківськім університеті, було інше прізвище.

Ігор не скористався з нещастя вкрай приголомшеної дівчини. Він літав на своїх важких бомбардувальниках і навіть словом не нагадував Ганні про шлюбні обов'язки. Та це виявилося понад силу щирого й ліричного хлопця. Він закохавсь у свою фіктивну дружину, яка жила в них-таки, і почав сохнути просто на очах. Ганні стало шкода його, просто шкода, та й годі, бо кохання так і не прокинулося в її серці, і вона стала йому фактичною дружиною.

Ні, Ганна не може поскаржитись на Ігоря, Ігор був надзвичайно ніжним і чуйним, але хіба серцеві накажеш? Вона заглибилася в історію й що день то далі відходила від свого чоловіка, хоч і жодного разу не зрадила його. Тоді почалась Фінська війна й Ігор загинув через тиждень після її початку, а Ганна знову повернулася до Києва, останній рік працювала в школі.

— Вот и... ото й усе.

Максим слухав, і пекуча думка не давала йому спокою. І він таки спитав:

— A-a... дітей?..

Ганна притиснулася до його плеча й прошепотіла:

— Я все життя мечтала... мріяла про... Але мені не можна мати дітей.

Як, невже вона хвора? Ні, справа не в цьому. Ганна відвернулася й стала нараз далекою й недосяжною. І коли озвалася знову, голос її бринів по-іншому, аж Максимові мурашки по спині пробігли:

— Я поклялася собі не мати дітей і не одружуватись, аж поки Україна здобуде самостійність.

Максим лежав, боячись поворухнутись, а Ганна мовчки натягла простирадло до самого підборіддя. Згодом він знову здригнувся, бо Ганна ніби вгадувала хід його думок:

— Не думай, что я... що я мщуся за батьків, що я озлоблена. Але роки мене дечого навчили. Мені неначе розплющилися очі, я багато читала й ще більше думала. Висновок прийшов не зразу, але тепер мені все ясно. За роки сталінщини Україна наблизилася до загибелі в багато разів дужче, ніж за попередні двісті п'ятдесят років. Радянська влада — це сталинщина, комуністичний фашизм. Хто б міг подумати...

Ганна замислилася й утихла, і Максим чекав, коли вона заговорить, бо сам не знав, що й казати. Ці думки були йому знайомі, хоча він і не вважав себе всепрощенцем. Ганнина сповідь неабияк його схвилювала. Він одчував, що її міркування починають затягати і його, прочитане й давно забуте виструнчувалось у тому ряду й послідовності, які пропонувала вона.

— Я вже не кажу про жахіття колективізації, голоду та терору проти безневинних людей. Це дике середньовіччя. Німців у нас називали фашистами, але якщо вони справді фашисти, то тільки для інших, чужих. А в нас фашистський терор розв'язали проти своїх, рідних. Я кажу про інше: головну «мирну зброю» Росії. Царат силою не міг надто багато досягти, бо кожне грубе насильство викликає опір. Найжахливішим стало для нас місто. Еге ж. Воно перемелює українців, асимілює. Російські школи й вузи, зрусифікована промисловість... Селянин, який пнеться всіма силами, щоб потрапити до міста хлібного, може, і не забуде рідної мови, але його діти вже повністю денаціоналізовані. А в місті років через п'ятдесят житиме три чверті населення. Це факт, бо такі закони суспільства. Індустрія розвиватиметься й далі, і ще швидше. Коли ти звернув увагу...

Але Максим далі не слухав. Йому думалося своє. Рантом стало страшенно незручно лежати в такому вигляді, та він не знав, як устати й одягтись. Не знав і того, як подивитися завтра Ганні в вічі, а дивитися-таки доведеться.

— Ти підеш додому чи?..

Максим аж схопився й почав одягатись. Перша ніч осені заглядала в синє вікно тисячами зір, десь далеко проспівав півень, за ним — другий і третій, а далі все містечко до самого яру прокинулося й заголосило сотнями сурм. То либонь були вже треті півні. Максим квапився й ніяк не міг дати собі раду в млосній пітьмі кімнати. Він задихався тут, швидше, швидше на повітря...

Штовхнувши з нетерпіння двері, аж грюкнули об стіну, хлопець вихопився на вулицю й щодуху побіг до центру. І тільки біля собору, який спокійно дрімав у досвітньому мороці над площею, нарешті отямився й став. Що він наробив, що накоїв!.. Йому здавалось, ніби все пропало, провалилося в тартарари, і навіть сонце не наважиться більше з'явитись над обрієм, інше було блюзнірство, страшенна несправедливість і жорстокість...

1 ... 38 39 40 ... 291
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яр"