Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Монгольськими шляхами 📚 - Українською

Читати книгу - "Монгольськими шляхами"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Монгольськими шляхами" автора Володимир Кривенко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40
Перейти на сторінку:

Щаслива думка відвідати монгольський оперний театр довгий час не давала мені спокою, тому, що одного разу почувши «могол ардин дуу» – монгольську народну пісню у виконанні церегов – солдат-будбатівців, що працювали на будівництвах Ерденета, я назавжди полюбив її. Втомлені, голодні, відірвані від звичних занять, від дому, від рідних, збившись щільніше, щоб хоч трохи зігрітися, зовсім ще діти, сховавшись від холодного вітру в ящику з-під устаткування, вони співали. Скільки глибини, скільки почуття було в тій пісні.

Був кінець робочого дня. Автобус вирушав від прохідної заводу у бік містечка через декілька хвилин, але я повернув в протилежну сторону і, як заворожений, пішов на звуки пісні. Мені чомусь здалося, що співають українською, а побачити далеко від Батьківщини відразу цілу групу земляків, та ще й співаючих рідні народні пісні – неймовірне щастя. Я зрозумів свою помилку лише тоді, коли опинився у безпосередній близькості від тих, що співали. Попри те, що співали монгольською, мотив був явно український. Щось дуже схоже на «українську баркаролу», що зазвичай звучить у виконанні тріо бандуристок сестер Байко. При моїй появі солдати, перервавши пісню, перелякано схопилися. Я, як міг, постарався заспокоїти їх, роздав сигарети і попросив заспівати ще. Але чи то вони не зрозуміли мене, чи то при чужому вже так не співалося, чи то просто співати з цигаркою в зубах складно, але пісні тоді я більше не почув.

Зате тепер, під час частих відряджень в Улан – Батор, вже сідаючи в автомобіль, я вимагав: – Ардин дуу, кріхте! І ми співали. Співали по черзі, всю дорогу. я свої рідні українські «ардин дуу», водій – свої. Не знаю, чи подобався моїм водіям мій вокал, чи вони терпіли мої знущання усе 450 км, але монгольські народні пісні я завжди слухав з величезним задоволенням у будь-якому виконанні.

А театр… О, театр остаточно зміцнив мене в думці, що мистецтво національно за формою і інтернаціонально по суті. Це відома цитата, але я не беру її в лапки тому, що дійшов такого висновку самостійно і вважаю цю думку майже своєю. Незважаючи на те що я не зрозумів жодного слова в усій опері, суть того, що відбувається пояснювати не було потреби.

Сюжет, завдяки щирій і невимушеній грі артистів був гранично ясний. Я поринув у барвистий, невідомий мені світ і, як не дивно, не відчув себе там чужим, навпаки, я обурювався і радів переживаючи хитросплетіння сюжету нарівні з місцевими цінителями цього жанру. Здавалося, так званий, мовний бар'єр зовсім був відсутній. Абсолютно неважливо було, що говорять або співають артисти, важливо було, як вони це роблять. Я абсолютно розчинився у кольорі, пісні, музиці і тільки антракт вивів мене з цього дивного стану.

А в антракті мене чекало ще одне потрясіння. Здавалось, не я прийшов подивитися театр, а люди прийшли в театр подивитися на мене. Я ніяк не міг зрозуміти, звідки така запобігливість, така неймовірна ввічливість, я не міг йти в натовпі, в тисняві, яка як і, напевне, у будь-якому театрі виникає біля виходу із залу або в черзі у буфет. У яку б толокотнечу не я прямував, навколо мене негайно виникав невеликий, але абсолютно порожній простір. Це не було схоже на зону відчуження, обличчя навколишніх людей цвіли посмішками, вони неголосно перемовлялися, обдаровували мене довгими здивовано-підбадьорюючими поглядами.

Оточений такою несподіваною увагою я почував себе настільки незручно, що більшу частину другого акту не міг зосередитися і увійти до колишнього стану. У чому ж справа? Що так могло притягнути до мене загальну увагу? Можливо 450 км. дороги залишили на мені певний відбиток? Пил? Бруд? Запах? Пошкодження одягу, непомітне для мене, але відверто явні для оточуючих? Але скільки б я не обмацував і не обнюхував себе, нічого підозрілого виявити не вдалося. В повному збентеженні я вже був ладен, користуючись темрявою, непомітно вислизнути з театру, але раптом осяяло:

– Та я ж в цьому храмі монгольської національної культури єдиний з мого великого освіченого і могутнього племені блідолицих та круглооких!. Іншим моїм співвітчизникам, судячи з усього, тут не дуже цікаво. «А чого я там не бачив?»… Мабуть тому моя поява, а особливо моя реакція на те, що відбувалось, викликали таку сенсацію…

Думка виявилася хоч і не дуже приємною, але рятівною і це дозволило мені додивитися оперу до кінця, потім довго стоячи аплодувати артистам і, чинно, благородно, разом з усіма, вже, майже, зовсім своїм, покинути гостинне приміщення театру.

На мій подив водій вже чекав на мене в обумовленому місці, сидячи навпочіпки біля підніжки машини, мирно посмоктуючи свою мікроскопічну люльку з довжелезним мундштуком. Він знав про мій намір відвідати театр, але до моїх захоплених відгуків віднісся недовірливо. Не підозрюючи, що доводиться складати іспит на лояльність, я детально розповів лібрето, як сам його зрозумів. У моїй розповіді були деякі неточності, але іспит був складений. Водій мій, як виявилося, був ще й народним співаком і знав не лише лібрето. Спочатку заспівав декілька арій він, потім за справу взявся я обрушивши на бідну голову водія увесь відомий мені репертуар українських народних пісень. Ну, словом, співали ми всю дорогу, – весь вечір, всю ніч, увесь ранок і розсталися невдоволені тим, що дорога виявилася занадто короткою…

Поки я вдавався до спогадів, за вагонним вікном стемніло. Цей термін «стемніло» нічого не скаже тому, хто не бачив монгольської ночі. Це не просто темрява. Це первозданний морок. Так темно, напевно, було лише тоді, коли світла взагалі ще не було. Пам'ятаю, як ця темрява огорнула нас, тільки-но ми перетнули кордон. Ми їхали в останньому, вісімнадцятому вагоні. Єдиною нашою розвагою впродовж п'яти діб було проведення часу з цигаркою біля «телевізора» – віконця в дверях заднього тамбура. На стандартне жартівливе питання

– «Ну, що там сьогодні показують» стандартна жартівлива відповідь

– «Та знову Юрій Сенкевич, кіноподорожі»… А якщо справа відбувається увечері або вночі, додається ще

– «А чому чорно – білий»? Відповідь

1 ... 39 40
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Монгольськими шляхами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Монгольськими шляхами"