Читати книгу - "Розстрільний календар"

3) Отменить ст. 8 «Основных начал уголовного законодательства Союза ССР и Союзных Республик».

4) Предложить Правительствам Союзных республик привести уголовное законодательство республик в соответствие с настоящим постановлением».

У Наркоматі внутрішніх справ, мабуть, виникли дискусії, що вважати «усіма заходами» щодо 12-річних дітей, адже в той час діяв закон 22 Карного кодексу РРФСР, який забороняв застосовувати смертну кару до осіб, які не досягли 18 років, та вагітних жінок. 26 квітня 1935 року на засіданні Політбюро закон деталізували. Особам, котрі підбурювали чи змушували неповнолітніх до участі в спекуляції, проституції і бродяжництві, загрожувало лише ув’язнення від 5 років.

Документы к процессу «Евгений Джугашвили против “Эха Мос­квы”» . Режим доступу: https://goo.gl/oa8atw

О мерах борьбы с преступностью среди несовершеннолетних // Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства РСФСР. — 1936. — № 1. — Ст.1. Режим доступу: https://goo.gl/jrpiZQ

За ініціативою паризького політичного російського емігрантського угруповання «Центр дій» у Києві була створена обласна філія. Зв’язок між Києвом і Парижем здійснювався через Новоград-Волинський і Рівне. У цих містах були резиденти організації, які згодом були обвинувачені на суді.

У справі нібито контрреволюційного «Київського обласного центру дій» (КОЦД) було заарештовано 22 особи, серед яких два брати — колишній міністр освіти в уряді гетьмана Павла Скоропадського академік Всеукраїнської академії наук Микола Василенко і журналіст, діяч меншовицької партії, член Української Центральної Ради, комісар Тимчасового уряду Костянтин Василенко. До кримінальної відповідальності також був притягнений історик і архівіст Віктор Романовський.

Діяльність КОДЦ була ефектнішою в уяві чекістів, ніж насправді. Задля формування кримінальної справи перебільшувалось і її значення, і активність. Унаслідок фальсифікацій, що мали місце на судовому засіданні, було покарано 18 осіб — чотирьох засудили на умовний термін, двох — до 5 років позбавлення волі, одного до 7 років позбавлення волі; братів Василенків і ще чотирьох чоловіків — до 10 років позбавлення волі. Ще четверо були засудженні до найвищої міри покарання. Щоправда, одного з обвинувачених було виправдано й звільнено з-під варти в залі суду.

Вищі посадові особи Франції надіслали на ім’я наркома закордонних справ СРСР Чичеріна телеграму на захист засуджених у справі професорів. Згодом 13 засуджених, у тому числі брати Василенки, виступили з заявою, ймовірно зробленою під тиском репресивних органів, у якій вони «протестували» проти «всякого рода вмешательства иностранных правительств во внутренние дела Республики».

Завдяки тиску громадськості та власним ініціативам засуджених рішення Київського губернського суду було змінене. Засуджені до страти отримали 10 років позбавлення волі; частині засуджених до 10 років позбавлення волі скоротили термін. Професор Микола Василенко отримав 5 років перебування у виправно-трудових таборах, але завдяки клопотанням Всеукраїнської академії наук та особисто академіка Михайла Грушевського його звільнили 24 листопада 1924 року. Костянтинові Василенку пощастило менше — він відсидів 6 років у Лук’янівській в’язниці та відбув 3 роки заслання у Сибіру. Наприкінці травня 1938 року Костянтин Василенко був повторно заарештований та засуджений до 5 років виправно-трудових таборів.

Реабілітовані історією. Сумська область: У 3 книгах. Книга перша. — Суми, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/llzIDf

Сухих Лідія. Київський обласний центр дії та причетність до нього М. П. Василенка та В.О.Романовського // Український археографічний щорічник. — Київ, 2009. — Вип. 13/14. Режим доступу: https://goo.gl/RGxwCn

Усенко Ігор. «Київського обласного центру дії» справа 1923—1924 // Енциклопедія історії України. — Т. 4. — К.: Наукова думка, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/jrCmcW

Колишнього міністра освіти Української Держави академіка Миколу Василенка заарештували 24 вересня 1923 року.

Його свідчення збереглись у Галузевому державному архіві СБУ. Незадовго до арешту Микола Василенко зустрічався з представником російського емігрантського центру М. Вакаром. Також час від часу на зустрічі з’являлись викладачі київських вишів, зараховані згодом до складу «Київського центру». Василенко передавав за кордон журнал «Новь» та новини.

Спочатку Василенка засудили до 10 років волі, але після клопотань прем’єр-міністра Франції термін ув’язнення скоротили вдвічі. Звернення науковців та, зокрема, академіка Михайла Грушевського посприяли амністії.

За царату Микола Василенко також потрапляв за ґрати — за правозахисну діяльність відсидів у петербурзьких «Крестах», пізніше через звинувачення в «українському сепаратизмі» був відсторонений від лекцій у Київському університеті.

Верховним судом УРСР Микола Василенко був реабілітований 28 червня 1991 року.

Реабілітовані історією. Сумська область: У 3 книгах. Книга перша. — Суми, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/llzIDf

Рінгіс Людмила. Звільнено з числа викладачів як засудженого… Режим доступу: https://goo.gl/UeOw3f

Сухих Лідія. Київський обласний центр дії та причетність до нього М. П. Василенка та В. О. Романовського // Український археографічний щорічник. — К., 2009. — Вип. 13/14. Режим доступу:https://goo.gl/RGxwCn

Усенко Ігор. «Київського обласного центру дії» справа 1923—1924 // Енциклопедія історії України. — Т. 4. — К.: Наукова думка, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/jrCmcW 7 квітня 1919 року загинув лікар Іван Луценко30

Іван Митрофанович Луценко не був професійним військовим, хоча знав, що таке війна, — служив полковником медичної служби російської армії під час Першої світової. Але основною діяльністю Луценка була медицина, точніше — гомеопатія. Це була дуже відома людина в Одесі: секретар і скарбник Одеського товариства послідовників гомеопатії, лікар-практик; він також брав активну участь у створенні в Одесі «Просвіти».

У квітні 1917 року Луценка обрали членом Центральної Ради. Згодом він виявив себе як організатор Вільного козацтва — на першому з’їзді в Чигирині Луценка обрали Генеральним хорунжим та членом Генеральної ради Вільного козацтва.

У грудні 1917 року Луценко став лідером Української партії соціалістів-самостійників і послідовно захищав інтереси України. Коли 2 квітня 1918 року російські есери порушили питання допомоги військовослужбовцям колишньої російської армії, Луценко зауважив, що не можна допомагати збільшовиченим частинам російського війська, оскільки вони вороже настроєні до України і тому «треба проти них боротись і боротись... насамперед ми мусимо допомогти своїм». Луценка характеризували як «першого самостійника в Українській Центральній Раді» та «ідеаліста... фанатика, який