Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сліди на піску 📚 - Українською

Читати книгу - "Сліди на піску"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сліди на піску" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 98
Перейти на сторінку:
а ще десятки тунелів і велична Флоренція з піднебесною банею Санта Марія, і врешті похмуре й неошатне передмістя Вічного міста, а за ним – гігантський вокзал площею небезмай у пів-Львова!

Тут мене зустрів голова Товариства Л’Аквілі Франко Крісталіні; цей симпатичний пан став на тиждень моїм щирим приятелем, і я довго потім з ним листувався; ми сіли в авто, яке з натугою спиналося в саме небо серпентиною, що безкінечною змійкою оповивала кілька разів довкруж альпійську вершину й нарешті винесла нас на плато, де осіло, немов утомлений птах, містечко Л’Аквіля, над яким вивищувався стрункий будинок університету, і звідси, як я потім жартував, ділячись своїми враженнями з приятелями, – відкрилась мені вся Італія у вигляді чобота!

З таким дивом, як Л’Аквіля, я ще не зустрічався, хоч з’їздив півсвіту; а хіба хтось із вас побував хоча б раз – в наших Карпатах, на Уралі чи то на Памірі – в університетському містечку на самій вершині гори висотою нашого Петроса або Попа Івана? То справжня фантазія, і я в душі дякував недоброму Дудіну за те, що не пустив мене до Венеції – це місто може будь-хто і будь-коли оглянути, а відвідати Л’Аквілю – тільки обранець долі, і то один-єдиний раз у житті!

Другого дня я виступав в університеті. Почувався досить вільно, бо ж не було біля мене московських цензорів, тільки самі італійці – гірські провінціали, яким не часто траплялася нагода зустрічатися з іноземцями, а тим більше з представником зовсім не знайомої їм України, про яку вони, крім того, що десь чули одним вухом ім’я міфічного Тараса Шевченка, нічого більше не знали, а імена Івана Франка і Лесі Українки, які бували в Італії й, натхненні її історією й мистецтвом, створили світові літературні шедеври, – ніщо для них не означали.

Тож розповідав я італійським викладачам і студентам про Україну, відкривав їм очі на невідому, гейби запроторену в космічні чертоги землю із самобутньою культурою – а та земля не так уже й далеко від Італії; я ще їм сказав, що наші народи єднає пролита кров – українська над П’явою та Ізонцо в Першій світовій війні, а італійська на львівській Цитаделі – у Другій, яку дехто із присутніх в університетській залі пережив.

Моя оповідь просто-таки шокувала слухачів: а де поховані українці, де – італійці, хто їх відспівував, хто освячував могили, чи поставлені їм пам’ятники або хоч хрести? Мене засипали питаннями, а тоді я закинув своє – дражливе й докірливе: ми нація недержавна й тому не мали змоги відшукувати по світу могили своїх родаків, але як могли ви, громадяни відвічної держави, не поцікавитися досі й не знати й не страждати від того, що з нашої львівської Цитаделі не вернулися до рідних домівок понад дві тисячі ваших батьків і братів, кості яких тліють у шанцях на Калічій горі; чи ви таки ніколи й нічого не чули про трагедію на Цитаделі, як ви могли про це нічогісінько не знати?

Франко Крісталіні відповів на мої інвективи аж тоді, коли ми вечеряли в ресторані на П’яцца дель Марко: крізь вікно виднівся невеликий майдан з фігурою Святого Марка, під якою на лавочці сидів жебрак із схожим на флейту інструментом у руці; Франко сказав:

«Мені аж тепер стало соромно, та не так від того, що нічого ми не чули про львівську Цитадель – наші й не наші воїни тисячами падали на неозорих просторах Європи, могли ми й не відати про трагедію італійців у Львові… Та он бачиш, сидить під фігурою вуличний музикант – старий ветеран війни, про якого ми знаємо тільки те, що він вернувся з німецького концтабору в Галіції. Й досі ніхто з нас не зумів його розпитати, де містився той табір італійських полонених, з якого він начебто втік… Мовчить, мов заклятий, і ніхто не зумів і навіть не намагався віднайти ключа до його стражденної душі, до його таємниці. А може, він побував саме на вашій Цитаделі – хто про те знає?… Грає собі старий на флейті, перед ним на землі лежить військовий кашкет, в який люди кидають дрібняки, і я теж деколи подаю йому кілька лір… Але чому він так уперто німує, нікого це не обходить, а скоро його не стане, і таємниця піде разом з ним на той світ. Тільки й за це стало тепер мені соромно…»

І якраз у цей момент, коли закінчив свою мову Франко, жебрак підніс флейту до уст, і я стрепенувся, почувши мелодію «Санта Лючії» – так само недоладно й переривчасто вона зазвучала, як це вчувалося мені на Цитаделі.

Я миттю вийшов з ресторану на майдан й присів неподалік музики на підмурівку постаменту. Наслуховував гру і згадував розповідь паламаря біля притвору церкви Святого Лазаря.

III

Старий паламар розповідав докладно й поволі… 1943 року німецький конвой супроводжував тлуми недобитків італійської армії, розгромленої під Воронежем і Курськом, в обхід шпиталю Святого Лазаря вгору вуличкою Вроновських на Цитадель; конвойних було мало, обшарпані солдати йшли майже добровільно, бо сподівалися – а так їм було обіцяно – що їх депортують в Італію, адже вони без принуки здалися в полон німцям, відмовившись воювати; гітлерівці вже окупували Італію, й для полонених начебто було приготовано табори на рідній землі, і то була остання для італійців надія.

…Я переслуховував ще раз розповідь паламаря, ніби запис на магнітофоні, а водночас згадував своє… Над Львовом стояла тепла осінь, а ми бігли хлоп’ячою гурмою за пораженцями, які мали ще сякий-такий вояцький вигляд, й викрикували: «Макарони, макарони!»; я ніколи не забуду, як один жовнір – молодий, у

1 ... 38 39 40 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліди на піску», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сліди на піску"