Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Чую, — відповів Чет.

— Я тобі пропоную валізи віддати. І бабу. Я їх візьму і піду.

— А мені що? — спитав Чет.

— А тобі — життя. Чете, це ж немало! — закричав Куделін і визирнув, щоб подивитися на огорожу.

Міра вистрелила з гвинтівки. Куля пролетіла біля вуха отамана. Той більше не висовувався з-за дерева.

— Диви, яка дівка! Гаряча! Я таких люблю! То як, Чете?

— Ні.

— Що ні?

— Ні.

— Чете, тут або все віддаси і живий, або все віддаси і Мертвий. Іншого виходу немає. Ти ж розумна людина, Чете.

— Потрібні валізи — спробуй узяти!

— Та спробую. В тебе, звісно, кулемет. Але в мене гармата. Он вже підвозять її. Що ти проти гармати зробиш, лебедику? Знову висадиш у повітря, як тоді у Синівці? Я ж знаю, що то ти був. Я ж дізнавався, бо цікаво було, хто такий розумаха. А Синівку ти дарма врятував, бо її потім червоні узяли, і немає більше Синівки. Чуєш?

Чет мовчав. Дивився у щілину і бачив, що дійсно «вовчики» встановлювали гармату.

— То як, Чете? Не хочеш іще пожити? — крикнув Куделін. Чет стиснув губи. Не чекав гармати. Якби не гармата, то до ночі б досиділи, а потім би втекли. Але з гарматою до ночі не доживуть. З гарматою їх перестріляють, як зайців.

— Чете? Заснув чи що? — реготав Куделін.

Чет мовчав. Міра подивилася на нього.

— Хочеш, йди. Я так не здамся, — сказала вона.

— Не можна здаватися, це скарби для України! — втрутився у розмову Дубківський, але на нього ніхто не звернув уваги.

— Чете? — крикнув отаман.

— Ні! — заволав Чет і посміхнувся, відчувши полегшення. Воювати йому було легше, аніж вирішувати. Воювати йому, як з гори котитися. — Ні! — знову закричав він.

— Ну, моя справа запропонувати. Вогонь! — наказав Куделін. Гармата здригнулася, снаряд полетів і на друзки розніс ворота. — Не передумав? — спитав отаман.

Чет не відповідає.

— Рознесуть вони тут все, — зашепотів Дубківський, який знову сховав вуха під кашкет. — Треба щось робити.

— І що? — спитала Міра.

Ще постріл. У стіну. Осколки каміння засвистіли у повітрі. Міра вистрелила з гвинтівки. Щоб не сидіти просто так. Хтось з «вовчиків» закричав. Поцілила Міра.

— Ще пара пострілів, і знесуть огорожу, — сказав Дубківський. Подивився на Чета. Ще постріл гармати. Великий шматок огорожі впав.

— Ну що, Чете, не переконав я тебе? — крикнув Куделін. — Не можна бути таким жадібним! Ти ж не жид, ти — козак славний! Ну чого ти схопився за ті валізи? Куди ти з ними подінешся? Не я, так хтось інший забере! Час нині такий! Невже пожити не хочеться? Га, Чете! Мало тобі війни було? Не навоювався?

Чет не відповідав.

— Ну, як знаєш. Вогонь! — наказав Куделін.

Постріл. І повалилося одразу кілька метрів огорожі. Зненацька пролунав рев. Грізний та страшний, від якого здригнулося повітря. І земля здригнулася, бо з будинку вийшов Шпиль. Втікачі дивилися на нього, Дубківський закрутив головою в захваті.

— Нічого собі! — шепотів сотник. — Справжній Шпиль! Шпиль Дубківського!

Шпиль дійсно був величезним. У темряві вони його усього не роздивилися, а зараз було добре видно. Заввишки метрів у шість, кремезний, з короткими і товстими ногами, з довгими руками, з головою, яка наче припнута до тулуба, майже без шиї. Він був одягнений у якесь хламиддя. В нього було грубе, наче витесане сокирою, обличчя. Маленькі оченята, що ховалися під величезними надбрівними дугами. Шпиль знову загарчав і вдарив себе в груди. Шпиля з-за огорожі «вовчикам» було не видно, але рик його їх налякав.

— Що це там у вас таке? Ведмеді дресировані чи що? — крикнув Куделін, який не розумів, що б це могло так рикати, але нічого доброго в тому рикові для себе не відчував. — Що це? — спитав отаман.

— А зараз подивишся! — крикнув йому Дубківський.

Шпиль було кинувся до сотника, який невчасно подав голос, але Куделін Наказав: «Вогонь!», гармата вистрелила і черговий снаряд зніс частину огорожі. Шпиль умить забув про Дубківського і вискочив з-за огорожі, легко перемахнувши її, хоч вона була у три метри заввишки.

Коли «вовчики» побачили Шпиля в польоті через мур, то замовкли, геть ошелешені побаченим. Шпиль гепнувся на землю, яка струснулася від його ваги. Комісар Ліберман, який сидів зв’язаний під возом, коли відчув те тремтіння землі, підхопився. Вдарився головою об віз, засичав, а потім замовк, бо побачив Шпиля. В очах комісара, який готувався до лютої смерті, запалав захват від побаченого.

— Нічого собі! — прошепотів Ліберман.

— Якого біса? — здивувався Куделін, який вмить припинив посміхатися і забув про скарби у валізах, бо відчув смерть зовсім поруч. — Що це за одоробло? — крикнув отаман, наче питав у своєї дивізії.

— Це чудовисько! Чудовисько! — зашепотіли «вовчики». — Чудовисько барона фон Шпіла! Це воно! Всіх уб’є! — І «вовчики» вже ладні були тікати, вже підхопилися, щоб бігти світ за очі, аби подалі від цього велетня з поглядом, у якому сама смерть. Та пролунали постріли. Куделін убив кількох перших, що збиралися тікати.

— Стояти, боягузи!