Читати книгу - "Зірки Егера"

Гергей витягнувся на траві, підклавши руки під голову. Його долала втома, але спати він не міг. В голові крутилася одна думка: як врятуватися.

Він побачив, що Хайван знову вернувся і, плямкаючи, вмостився біля нього. Видно, йому перепала бараняча ніжка з чийогось казана.

— Невірний,— мовив Хайван, штовхаючи юнака коліном,— якщо ти голодний, я принесу й для тебе.

— Дякую,— відповів юнак,— я не голодний.

— Відтоді як тебе схопили, ти ж іще нічого в рот не брав.

— Кажу тобі, що я не голодний.

Велетню, очевидно, незвично було чути, що хтось відмовляється від їжі. Він похитав головою:

— А я завжди голодний.— І продовжував плямкати.

Гергей опустив голову на руки і задивився на місяць, його світло заливало своїм сяйвом голову одного з вартових, що стояв кроків за тридцять. Силует цього турка нагадував тінь єпископа у високій шапці. Спис у його руках здавався підставкою місяця.

— Не спи,— тихо сказав Хайван.— Я хочу тобі дещо сказати.

— Встигнемо побалакати завтра.

— Ні. Я хотів би сьогодні все вирішити.

— Тоді кажи хутчіш.

— Трошки почекаємо, поки місяць засяє ясніше.

На тому місці, де розташувалися бранці, хтось заворушився. Від групи озброєних вартових відділилося п'ять темних тіней.

Це були нові невільники. П'ятеро чоловіків і одна жінка.

— Пустіть мене до султана! — гучно крикнув по-угорськи хтось із чоловіків.— Я не німець! Німці — собаки! А мене ви не смієте чіпати! Угорці не вороги туркам. Як ви смієте зі мною так поводитися?

Але турки не розуміли, що він говорить, і коли бранець зупинявся, вартові підштовхували його в, спину.

Неподалік від Гергея була маленька галявина. Туди привели новоприбулих.

Побачивши, що ніхто його не слухає, угорець став бурчати вже тихіше.

— Бог би скарав тих свиней-басурманів! І ще сміють заявляти, що вони друзі угорців. Дідькові лисому вони друзі, а не угорцям! Дурень той, хто їм одразу повірить, дурень і той, хто їх сюди запросив! А щоб вони провалилися разом із своїм султаном, грабіжники!

Жінку одразу ж відвели туди, де стояли воли й бики, що тягли гармату. Четверо чоловіків, що залишилися, мовчки сиділи на траві.

Це були німецькі солдати. На грудях одного з них блищав металевий панцир. На голові ніякого убору, довге волосся розкуйовджене.

Гергей звернувся до угорця:

— Звідки ці? З-під Буди тікали?

— Мабуть,— відповів угорець.— Я зустрівся з ними вже тут, у винограднику...

Гергей лише тепер роздивився, що угорець, який розмовляв гучним голосом, був худорлявим невисоким чоловіком з круглою бородою.

— А ви самі з Буди?

— Звісно, що звідти. Краще б я там і сидів.

— А ви знаєте Петера Цецеї?

— Старого з дерев'яною ногою? Добре знаю! У нього й рука одна дерев'яна.

— А що зараз робить старий?

— Що робить? Воює.

— Воює?

— Ще й як! Звелів прив'язати себе до коня і разом з паном Балінтом кинувся на німців.

— З однією рукою?

— З однією. Я бачив його одного разу, коли він повернувся з бою. Пан Балінт повів його до королеви.

— Балінт Терек?

— Авжеж. Оце чоловік! Видно, він виростав на драконячому молоці. Щодня вертається з битви забризканий ворожою кров'ю по самі вуха.

— А дочку його ви теж знаєте? — з тривогою запитав Гергей.

— Чому б не знати. Тижнів два тому я пошив для неї черевички. З жовтого кармазину, низенькі, з золотими оторочками. Тепер панночки такі носять, звісно, ті, що багаті.

— Правда, гарна дівчинка?

Чоботар знизав плечима.

— Нічого, гарненька.— Він замовк на хвилину і підкрутив вуса.— Бог би скарав тих поганців! — промовив він раптом, змінивши тон.— Ментик мій вони вже не повернуть!

— Ви коли виїхали з Буди? — допитувався юнак.

— Я втік звідти три