Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

— Переодягайся.

Поки хлопець переодягався, командир ніби знехотя розповідав:

— Ми хоч і бригада морської піхоти, а з флотського видаємо лише тільники, все інше — солдатське. Бо чорне флотське далеко видно, а зелене — добре маскує… Е-е, та ти ж ще не знаєш, тут у нас справжній бунт був. Як наказав командир бригади Жиділов усіх переодягти в солдатське, так моряки й здійняли гармидер: «Не хочемо! Не будемо переодягатись! Фашисти навіть нашої морської форми бояться!..» І пішло, пішло… А Жиділов тоді візьми та й пошли двох у засідку: одного в матроському, а другого — в солдатському. «Ану, дивіться, — каже, — кого з них видно, а кого — ні». Дивляться: в солдатському не видно, а в матроському — ось він, бери і стріляй по ньому, не промахнешся. Тоді всі назад: «Давай солдатську робу, не хочемо живою мішенню бути!..» А все-таки безкозирки ховають, сучі діти! Де вони їх беруть, і сам не знаю. А тільки, як ідуть в атаку, то каску з голови — геть, а безкозирку на голову і «ура!». Одним словом, орли!.. — несподівано закінчив баталер похвалою свою довгу розповідь.

— А мені… можна безкозирку? — несміливо запитав Валерик.

— Тобі безкозирку?.. — здивувався товстий командир і аж голову відхилив назад, оглядаючи вже переодягнутого у військову форму Валерика. — А навіщо тобі безкозирка?.. Ти в атаку не ходитимеш, малий ще… У тебе служба буде — куди пошлють. По-нашому, по-флотському тобто, юнгою ти називаєшся.

— А от і ходитиму! — образився Валерик. — Ви думаєте, як я малий, то побоюсь?

— Ну, якщо ходитимеш, то бери, — на диво добродушно сказав баталер. — Он там у купі вибирай, яка по твоїй голові. Тільки нікому не кажи, що я тобі дав. Чуєш?..

І поскаржився сам до себе:

— Горе мені з вами, моряками!..

Ледве підібрав Валерик безкозирку. Яку не надіне — велика. Але нарешті знайшов таку, як треба. Видно, вона вже побувала в бувальцях, але то нічого. Головне те, що на чорній муаровій стрічці горить золотом напис: «Чорноморський флот».

Валерик почував себе щасливим. Він біг у свою землянку, плутаючись у полах шинелі, й не помічав, що вона довга на нього і що рукава навіть пальці закривають. Мабуть, тому не помічав, що звик до свого довгого піджака. А може, й не хотів помічати. Велике діло — довга шинеля!.. Головне, що вона є і що тепер вона його! Його власна, законно по списку одержана в баталерці!

А безкозирку під шинеллю на груди заховав. Ну й хитрющий же отой баталер! Каже: «Не знаю, де вони й беруть ті безкозирки». Ще й як знає!..

У землянці застав Даурову, Журавльова й Ібрагімова. Побачивши Валерика у військовій формі, вони дружно взялися жартувати:

— Ну, пропав Гітлер з усіма його гітлеренятами!

— Не солдат, а гроза фронтів!

А найбільше дошкуляв Аркадій Журавльов:

— Хіба це наш Валерик? Та ні, їй-богу, не вірю! Це ж — головнокомандуючий усього Севастопольського фронту!..

Потім став струнко, підняв руку до скроні і гаркнув:

— Товаришу головнокомандуючий, дозвольте звернутись!.. Усі сміялися. Сміявся й Валерик, рожевий від радісного збудження. А коли натішились, Іліта Даурова сказала:

— Давай, товаришу головнокомандуючий, твою шинелю, я її підшию трохи, бо он аж по п'ятах б'є. Тепер такі не модні.

Вона підшила поли й рукави, і Валерик став схожий на справжнього солдата.

Вантажна машина мчала на великій швидкості, залишаючи за собою сірий і довгий хвіст сухої пилюки, що повільно осідала на тверду землю.

— Підтягнись, хлопці! Либонь, начальство їде! — гукнув Аркадій Журавльов, стоячи по груди в окопі і невідривно стежачи за машиною, яка наближалася од Севастополя.

— А що нам начальство? — обізвався Богомолов, і собі висовуючись з окопу та вглядаючись примруженими очима в залиту сонцем далечінь. — Ми навіть кулі та бомбі давно вже відвикли кланятись, не те що начальству.

— А начальству й не кланяються, нерозумна голово! Перед начальством навитяжку стоять! — цілком резонно уточнив Журавльов, глузливо дивлячись на Богомолова карими з молодим полиском очима. — А то ось зараз як з'явиться начальник штабу чи, може, й сам командуючий, то нагадає тобі, що таке військовий статут.

Аркадій Журавльов застебнув ґудзики на грудях і, вдаючи з себе оте саме «начальство», грізно дивлячись на Богомолова, зненацька суворим басом гаркнув:

— Рядовий Богомолові Що це у вас за вигляд? Ви хто — боєць чи перекупка з базару? Як стоїте? Струнко! Не розмовляти!..

Все це він випалив так несподівано голосно і значливо, що Богомолов виструнчився.

В окопі розлігся регіт. А Богомолов, збагнувши, що пошився в дурні, сердито махнув рукою й вилаявся:

— А йди ти до біса!..

— Ото ж бо й є! — вже сміючись та граючи очима, сказав Журавльов. — Така наша служба, старина: німця не бійся, а перед начальством стій струнко і їж його очима!.. Боєць Волков, біжи до комісара в землянку і скажи, що машина йде.

Валерик охоче побіг. Він з задоволенням виконував накази Аркадія Журавльова, бо таки по-справжньому любив його за відчайдушність у бою, веселі жарти і вміння дружити.

З землянки вийшов Єхлаков, спираючись на ціпок і налягаючи на одну ногу. Кілька днів тому його було поранено. Міна, що розірвалася поблизу, обсипала його дрібними осколками, з десяток їх застряло неглибоко в правому боці