Читати книгу - "Зоряні крила"

Машина швидко їхала по мокрому асфальту, і шини з тихим шумом розбризкували краплі осіннього, холодного дощу.

Зразу ж після його від'їзду Валенс теж вийшов з інституту. Він відіслав машину і пішки рушив вздовж вулиці, його охопила холодна осіння мряка і туман. Жовті, місцями вже почорнілі листки каштанів і кленів пахли гнилизною.

Валенс ішов крізь туман. На серці йому було незатишно. Здавалося, ніби і туди прийшла осінь.

Валенс ішов і йшов мокрими вулицями осіннього Києва, не розбираючи, куди йде, не роздумуючи над цим. Він ходив і ходив тільки для того, щоб не залишатися у високій світлій кімнаті наодинці із своїми думками. Він ходив, щоб стомитися, прийти додому і відразу ж заснути глухим сном.

Пелена туману ніби розходиться перед ним, щоб відразу ж стати ще густішою позаду. До пізньої ночі ходить високий, трохи зігнутий Валенс по осінніх безлюдних вулицях затуманеного Києва.

Дорн здійснював проект Крайнєва блискавично. Вже за два дні після того як Шторре перевірив усі креслення, були готові основні деталі двигунів і конструкції кріплення їх до літака. Власне кажучи, це мав бути просто-напросто старий і всім інженерам в Радянському Союзі відомий, в багатьох журналах описаний реактивний літак ЮК-6. Юрій добре знав, на що здатна ця модель. Він знав про неї більше, ніж будь-хто в цілому світі, і саме на цьому базувалися всі його розрахунки.

Роботи провадилися дивовижно швидко, але побачити хоч би одного робітника Крайнєву не вдалося. Дорн мав усі підстави не показувати Крайнєва нікому. Тому Крайнєв віддавав, розпорядження Дорну або Шторре, а робітники з'являлися рівно мере і дві хвилини після того, як Юрій зникав за дверима своєї тюрми.

Літак, на думку Юрія, міг тільки з великими труднощами відірватися від землі. Тому на аеродромі встановлювали потужну катапульту — машину, яка могла викинути в повітря в десять разів більший літак. Її устатковували паралельно з обладнанням літака. Тут мало бути забезпечено бездоганний зліт.

Роботи йшли повним ходом, і Дорн був задоволений. А Крайнєв ходив похмурий, злий, односкладово відповідав на запитання і не мав охоти розмовляти ні з ким.

Яка радість від того, що все йде добре, коли всі плани його можуть піти нанівець через це дурне дівчисько, через Яринку. Не може ж він спробувати втекти, лишивши її тут. План його було продумано вже в усіх деталях, але здійснювати його без Яринки Крайнєв не міг.

Треба було діяти, треба було негайно з'ясувати свої відносини з Яринкою, бо інакше всі плани втечі треба відкласти.

Тепер Яринка цілими днями не виходила зі своєї кімнати. Цілі дні вона була в цих чотирьох стінах, стояла біля вікна або нерухомо сиділа в кріслі. З вікна їй видно було шматок бетонної стіни і частину аеродрому. Небо, осіннє і непрозоре, притулялося до шибок. Все це було сіре, давно знайоме, до нудоти обридле.

Коли Крайнєв взявся до роботи, вона деякий час жила без опори, без твердого грунту під ногами. Тепер вона відчувала, як до неї знову повертається впевненість.

Тепер вона могла вже цілком спокійно розглядати вчинки Крайнєва. І коли Юрій вдруге прийшов до неї, вона відчула, що зможе говорити зовсім спокійно.

Він зайшов у кімнату, великий, масивний, — зайшов, трохи ніяково усміхаючись. Він сів на стільця і кілька хвилин мовчав, не знаючи, з чого треба починати розмову. Всі заздалегідь приготовані слова зникли з голови, і залишилися тільки якісь холоднуваті фрази, якими ніяк не можна було б висловити справжніх почуттів.

Яринка сама перша прийшла йому на допомогу.

— Ну, як твої роботи? — запитала вона, і Крайнєв відчув у словах холодок і неприязнь. — Скоро вже одержиш орден від Дорна? — продовжувала знущатися Яринка.

Не варто було відповідати на такі запитання. Замість того Юрій сказав пошепки, дивлячись кудись у куток кімнати:

— Ми вилетимо звідси через три, максимум через чотири дні.

Очі Яринки стрепенулися і здивовано спинилися на блідому обличчі Крайнєва.

— Куди вилетимо?

— Куди, точко не знаю. В усякому разі, на схід. Може, досягнемо СРСР. Може, вилетимо навіть у смерть, але в усякому разі з цієї тюрми…

— На чому це ви, професоре, збираєтеся летіти?

— На реактивному літаку, який зараз спеціально для нас будує Дорн.

— Смішно…

— А я спробую цей жарт перетворити на дійсність. Я спробую вилетіти в той момент, коли вилетіти взагалі буде неможливо. — І, побачивши здивовані очі Яринки, додав: — Звичайно, неможливо, на думку наших шановних господарів.

Яринка дивилася на Крайнєва з огидою. Вона не повірила жодному слову інженера. Вона була певна, що все це придумане, аби примусити її знову повірити Крайнєву, простити зрадника.

— Це дуже невдало видумано, Юрію Борисовичу. Видумано, очевидно, спеціально для мене. Дорн ніколи не буде таким наївним, щоб залишити вас хоч на мить біля готового до польоту літака. Придумайте щось інше….

Вона навіть не дивилася на Юрія, вимовляючи ці слова. Погляд її блукав десь за вікном по сірій бетонній стіні. Їй важко було говорити таке — вона ще не одвикла вірити Крайнєву.

— Гаразд, Яринко, — підвівся Крайнєв з стільця, — говорити нам з тобою зараз важко. Ти можеш вірити мені, можеш не вірити, це вже як хочеш. Я не зрадив, а тільки шукаю виходу — виходу в життя з цієї бетонної могили — і знайду його. От і все.

Він повернувся і пішов до дверей. Біля порога спинився і додав, тримаючись за ручку дверей:

— Ми можемо вилетіти кожної хвилини. Треба, щоб ти була готова.

Яринка мимоволі