Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

Коли вже Вітя зібрався гайнути повз бабусю на море, до альтанки підійшов високий чоловік, у смугастій піжамі і рисовому брилі, розімлілий від спеки. Обличчя його і груди, що виднілися в розрізі піжами, були такі червоні і навіть на вигляд такі гарячі, що здавалось, якби на них линути води, вони зашкварчали б, мабуть, і пішла б пара.

— О! — гукнув він привітно, широко посміхаючись. — Приїхав, нарешті, ваш онук, Марфо Іванівно!

— Приїхав голубчик мій, ледве діждалась.

— Ну, здоров, малий. Тебе, здається, Віктором звати? Ну, а мене — Сергієм Гнатовичем. От ми й познайомились.

— Це, Вітю, наш квартирант, — з'ясувала бабуся. — Не дивився б ти вовком, бісової віри хлопець!

— А в мене є дещо для нього… — загадково посміхнувся Сергій Гнатович і пішов до хати. Незабаром він приніс коробку з дорогими цукерками і поклав її перед Вітею.

Хлопець взяв цукерки, подякував.

— Надовго ж ти, Вітю?

— До першого вересня буду.

— Ого-го, ще накупаєшся! Ще встигнеш добре засмагнути, тільки так не перегрівайся, як оце я.

— Я вже загорів у піонерському таборі. Мені не страшно.

— Ну, хіба що.

— Обідати будете, Сергію Гнатовичу? — спитала бабуся.

— Ні, Марфо Іванівно, відпочину трохи, — лінивою ходою Сергій Гнатович побрів д хати, а Вітя зібрався до моря.

— Хороший чоловік Сергій Гнатович, золота людина! — говорила бабуся. — Ти, Вітю, старайся йому не заважати, в кімнату до нього не ходи.

— Потрібний він мені! — презирливо скривився хлопець.

Але минуло кілька днів, і Вітя почав звикати до Сергія Гнатовича. Він ходив з ним ловити рибу, зробив Віті доброго зія, — от тільки погано, що Сергій Гнатович ішов до моря з самого ранку, коли Вітя ще спав, і приходив лише на обід на якихось дві години, тому застати його дома було важко, а на пляжі Вітя соромився до нього підходити, бо поряд завжди була жінка в голубому купальнику. Увечері ж він ішов у кіно або гуляв тополевою алеєю з тією ж таки жінкою, і Вітя тоді не хотів попадатися йому на очі.

Одного разу серед ночі Вітю розбудив сусідський собака. Він стояв біля альтанки, в якій спав Вітя, і настирливо гавкав у бік моря.

«Що там таке?» подумав хлопець і висунувся із альтанки.

Ніч була темна. Але море біліло, наче посипане крейдою. Там, де воно починалося, біля самої води, на її сіруватому фоні видно було три чоловічі постаті. Двоє з них помалу посунули понад берегом, і Вітя помітив у них на грудях автомати.

— Патруль! — догадався хлопець, і серце його забилося дужче.

Третя тінь від моря наближалася сюди просто через город. Вітя впізнав Сергія Гнатовича, вже коли він був від альтанки якихось кроків двадцять. Хлопець так і залишився стояти біля входу. Сергій Гнатович ішов швидко, наче запізнився кудись і тепер страшенно поспішав; Він пройшов за крок од Віті, але навіть не повернув голови до альтанки. Під рукою в нього був якийсь пакунок, певне, одяг, а сам він йшов у самих трусах.

«Купався, — подумав хлопець, все більше хвилюючись. — Мабуть, купався і прикордонники його прогнали», вирішив Вітя і, припавши до вогкої подушки, одразу ж заснув.

Наступного дня Сергій Гнатович обідати не приходив довгенько, і Вітя ходив берегом шукати його. А коли повернувся, бабуся сказала, що Сергій Гнатович взяв вудочки і пішов ловити кефаль і що обідатимуть вони без нього. Пообідавши і відпочивши, Вітя пішов до моря похмурий, тривожний, хоч і сам не знав, чого саме. Він купався до самого вечора, доки не смеркло, і вже забув якось про Сергія Гнатовича, але, повертаючись додому, зустрів його на городі, і тривога знову стисла хлопцеві серце.

Сергій Гнатович, хоч і був одягнений, але тримав під рукою вчорашній пакунок одягу. Вітя посидів трохи в гарбузинні й обережно пішов за ним назирці.

Відтоді, як Шакала привезли з ресторану на міноносець, минуло, здається, кілька місяців. Усе було неначе давно і десь у другому світі. Все повито туманом, усе робилося наче не з ним, а з кимсь іншим, невідомим. Якісь люди в легких плащах і крислатих капелюхах тисли йому на березі руки і бажали удачі, блискаючи в темряві золотими зубами. Разом з Хертвігом і Драконом сіли ці люди в машину і одразу ж поїхали з порту, наче зробили якусь докучливу справу і з радістю поверталися до звичайних своїх занять, а Шакал лишився сам. З ресторану чути було музику, а вогні реклам та вуличних ліхтарів тільки підкреслювали бархатисту темряву південної ночі.

Від випитого вина і збудженого настрою світ здавався безмежним, хистким, як вірьовчаний трап, по якому збирався він на міноносець, але в душі було багато бажань, невитраченої сміливості, сили, і в Шакала роздувалися ніздрі тонкого носа.

Його провели на місток до капітана. Той козирнув йому, дав команду. Корабель здригнувся і рушив у море. Темний берег, освітлене місто, далека прекрасна музика, що так хвилює, — все почало віддалятися од Шакала, відокремлюватись смугою вороної води, що все ширшала й ширшала, і йому стало не те щоб сумно, а просто жаль покидати оцю спокійну землю, де для нього все було приготовлено, де кожну примху його вдовольняли, чекаючи в майбутньому винагороди. І ось це майбутнє перестало бути майбутнім.