Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Грегоріо Фалькон, мексиканський вакеро і найкращий метальник ласо на Сіболо, нацупив широчезне солом'яне сомбреро, гаптоване сріблом, на копицю чорних як смола кучерів і почав длубатись у кишенях в надії знайти хоч трішки дорогоцінного тютюну.

— Дон Самуель, — у голосі його своєрідно поєднувалися докір і вишукані кастильські манери, — вибачте мені. Подейкують, що у зайця і вівці найменше секос… як ви це називаєте — мізки? Це брехня — вибачте мені, дон Самуель. Думаєте, люди, яким нема чого палити… але вибачте мені, дон Самуель.

— Хлопці, яка користь із переливання з пустого в порожнє? — безтурботно заявив Сем, нахилившись, щоб протерти носаки черевиків червоно-жовтим носовичком. — Ренс у вівторок поїхав до Сан-Антоніо, я замовив йому тютюн. Панчо вчора пригнав коня господаря, а Ренс приїде на фургоні. На ранчо закінчилися мішки для вовни, ковдри, цвяхи й консервовані персики. Він точно сьогодні повернеться. Ренс завжди рано вирушає в дорогу і мчить, наче за ним половина пекла женеться. Не встигне сонечко сісти, як він буде тут як стій.

— Яких шкап запрягли у фургон? — у голосі Мустанга Тейлора забриніла надія.

— Сірих, тих, що тягають воза, — повідомив Сем.

— Ну, тоді ми почекаємо, — відповів ковбой. — Такі коники ковтають милі не повільніше, ніж зозуля-подорожник — гадюку. Ти, Семе, можеш відкоркувати бляшанку слив-угорок, щоб не так кортіло палити.

— І для мене знайди якусь бляшаночку, — наказав Нечепура Роджерс. — Я теж почекаю.

Позбавлені тютюну скотарі зручно влаштувалися на сходах складу. А всередині Сем відкривав сокиркою жовті покришки бляшанок.

Склад — велика біла будівля, схожа на сарай, — містився кроків за п'ятдесят від жилого будинку. Перед ним розташувалися загінки для коней, дашки для зберігання вовни та стрижки овець — на ранчо Сіболо вирощували і овець, і велику рогату худобу. За складом примостилися вкриті соломою джакалі мексиканців, які мешкали на ранчо.

Будинок складався з чотирьох великих кімнат із потинькованими глинобитними стінами і дерев'яної прибудови на дві кімнати. Оточувала будівлю шестиметрова веранда. Біля будинку на березі озера росли величезні віргінські дуби і водяні планери. Озеро було довге, вузьке і глибоченне, вночі на ньому величезні щуки-трав'янки вистрибували на поверхню і пірнали вглиб, наче грайливе стадо гіпопотамів під час купання. З дерев сірими гірляндами і зеленими кулонами звисав похмурий південний мох. Ранчо Сіболо належало Півдню більше, ніж Заходу. Здавалося, старий Кайова Трусдел приніс його з собою з низин Міссісіпі, коли у п'ятдесят п'ятому році прибув до Техасу з гвинтівкою у руках.

Залишивши на Півдні родовий маєток, Трусдел привіз не менш важливу частину спадку, живучішу за камінь і цеглу, — кревну ворожнечу Трусделів і Кертисів.

Коли один із Кертисів придбав ранчо Де-Лос-Ольмос за шістнадцять миль від Сіболо, кактусовим плато і чапарелевим заростям на Південному Заході сумувати не доводилося. Трусдел звільнив їх від вовків, оцелотів, кугуарів; кілька Кертисів теж були пошановані зарубкою на прикладі його гвинтівки. На березі озера Трусдел поховав брата з кертисівською кулею в грудях. Потім індіанці кайова пішли в останній наступ на ранчо між річками Фріо та Ріо-Гранде, і Трусдел на чолі власних рейнджерів вирізав представників хороброго племені до ноги. Так він отримав своє прізвисько. Настала пора процвітання, час гладких черід і розширення володінь. А потім прийшли старість і гіркота. Старий із гривою білого, як цвіт юкки, волосся і жорстокими блакитними очима сидів у затінку на веранді, ревучи, наче вбиті ним кугуари. Не думка про старість отруювала йому життя — серце Трусдела краялося через єдиного сина Ренсома, який хотів одружитися з дівчиною з роду його кревного ворога Кертиса…

.

…Деякий час на складі було чути лише гримотіння залізних ложок і булькотіння, з яким ковбої поглинали вміст бляшанок із консервованими фруктами, а ще тупотіння коней і сумну пісеньку, яку наспівував Сем, удвадцяте за день задоволено розчісуючи жорстке темно-руде волосся перед потрісканим люстерком.

На півдні, за прочиненими дверима складу, скільки сягало око виднівся нерівний, порізаний горбами простір прерій із клаптиками світло-зелених хвилястих мескітових низин і плато, чорних від заростей колючого чапарелю. Повз мескітові дерева кривуляла дорога на ранчо, за п'ять миль зливаючись зі старим шляхом на Сан-Антоніо. Призахідне сонце стояло так низько над обрієм, що сірі тіні від найменшого горбка тягнулася на милі в осяяному променями зелено-золотому морі.

Того вечора вуха виявилися швидшими за очі.

Мексиканець здійняв догори коричневий палець, щоб припинити скреготіння ложок у бляшанках.

— Фургон перетнув Арройо-Ондо. Я чую рипіння коліс. Ондо — ду-уже кам'янисте місце.

— Вуха у тебе недарма до голови пришиті, Грегоріо, — сказав Мустанг Тейлор. — Я чую тільки спів пташок у чагарниках і шепіт вітерцю у лощині.

За десять хвилин Тейлор додав:

— Бачу пилюку від фургона. Вона підіймається над лісистим краєм он того плато.

— У тебе вірне око, сеньйоре, — посміхнувся Грегоріо.

Ген-ген за дві милі невеличка хмаринка пилу злетіла над зеленим морем мескітових дерев. За двадцять хвилин ковбої почули стукіт кінських копит, ще за п'ять із гущавини у передчутті смачного вівса вигулькнули з голосним іржанням сірі коники, тягнучи за собою фургон, ніби іграшку.

Із джакалів почулися крики: «Ель Амо! Ель Амо!»[44].

Чотири молоді мексиканці кинулися розпрягати сірих. Ковбої заверещали від задоволення.

Ренс Трусдел, сміючись, на ходу кинув повіддя на землю.

— Хлопці, він у фургоні насподі, — гукнув Ренс. — Я знаю, що вам треба. Якщо Сем іще раз так огулиться, ми використаємо його жовті черевики замість мішені. Там дві коробки. Витягуйте їх і скручуйте цигарки. Думаю, ви не проти покурити.

Виїхавши на розпечену землю рідної місцевості, Ренс зняв парусину, яка вкривала фургон, і кинув її згори на припаси. Отож зараз шість пар нетерплячих рук прожогом стягли тканину й