Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Довгань Коллінз, власник найдовших стремен на захід від Міссісіпі, делегований по тютюн від пасовища Сан-Габріель, застромивши руку далеко в нутрощі фургона, намацав щось твердіше за ковдру. За мить Коллінз витягнув назовні жахливу річ — брудний безформний шматок шкіри, зшитий дротинками і шнурками. З нього, ніби голова і пазурі потривоженої черепахи, вистромлювалися пальці.

— Нічого собі! — заволав Довгань Коллінз. — Ренсе, ти взявся підробляти жмуриковозом? Тут… щоб мене живцем койоти з'їли!

Нарешті прокинувшись, Керлі з шумом виліз на світ Божий, наче бридкий черв'як із гнилого дерева. Він розгрібав собі дорогу, підсліпувато блимаючи очима, як стара п'яна сова. М'яте й поморщене, як найдешевший шматок яловичини на м'ясному прилавку, обличчя волоцюги вирізнялося неприродним поєднання червоного і синього кольорів. Очі — припухлі щілини, ніс — маринований буряк. У порівнянні з патлами Керлі кошлата грива чортеняти з табакерки здалася б усім бездоганнішою за зачіску Клео де Мерод[45].

Ренс миттю звівся на ноги і вилупився на незрозумілий вантаж широко розплющеними очима.

— Гей, ти, волоцюго, що ти робиш у моєму фургоні? Як ти в біса туди потрапив?

Ковбої оточили фургон, передчуваючи розвагу. На якусь мить вони забули про тютюн.

Тим часом Керлі повільно роззирався довкола і гарчав крізь закустрану бороду, як шотландський тер'єр.

— Де я? — проскрипіла його пересохла горлянка. — Якась бісова ферма посеред поля! Навіщо ви притягли мене сюди? Стоп. Я просив везти мене сюди? Чого витріщилися, селюки? Ану геть звідси, а то отримаєте в пику!

— Витягни його, Коллінзе, — звелів Ренс.

Послизнувшись, Керлі відчув, як земля підскакує і стусає його по лопатках. Підвівшись, він із презирливою посмішкою сів на сходах складу, обіймаючи коліна, щоб стишити тремтіння від нервового перенапруження. Тейлор витягнув коробку тютюну і відірвав верхівку. Шість вогників заблимали водночас, приносячи мир і прощення для Сема.

— Як ти опинився у моєму фургоні?

Цього разу запитання Ренса не залишилося без відповіді.

Керлі відразу впізнав владний тон. Так говорили оглядачі-ремонтники товарних вагонів і важливі персони в синіх дорожніх костюмах.

— Я? — простогнав він. — А, ви до мене звертаєтесь? Я збирався у готель «Менглер», а мій слуга забув спакувати піжаму. Тому я заліз до фургона на заїжджому дворі. Я не просив привозити мене на кляту ферму, зрозуміло?!

— Чуєш, Мустангу, що це за чортівня? — вигукнув Нечупара Роджерс, від хвилювання майже забувши про цигарку в зубах. — Звідки він?

— Нечупаро, це — галювамп[46], — пояснив Мустанг. — Ночами він завиває серед в'язів у низинах. Не знаю, чи він кусається.

— Ні, Мустангу, це не галювамп, — не стерпів Довгань Коллінз. — У галювампа на спині плавці й вісімнадцять пальців на лапах. Це — нюхолов. Живе під землею і харчується черешнями. Тримайтесь від нього подалі, він винищує цілі села одним ударом хвоста.

У дверях стояв космополіт Сем, щирий друг більшості барменів у Сан-Антоніо. Він виявився найкращим знавцем нечисті.

— Що, хлопці, перелякалися? — гукнув Сем. — Де ти відкопав цього безхатька, Ренсе? Збираєшся перетворити ранчо на притулок для волоцюг?

— Скажіть, — поцікавився Керлі, байдужий до обговорення таких актуальних питань, як його належність до людського племені. — Ви набралися і глузуєте з мене, хлопці? На здоров'я. А зараз поясніть мені, що тут відбувається… — Керлі обернувся до Ренса. — Скажи, ти напоїв мене і затягнув у старий фургон? Я що — просив мене везти на кляту ферму? Я хочу випити. По мені наче товарняк проїхав. Що далі?

Ренс утямив, що волоцюга вже на межі, й відіслав мексиканця до будинку по склянку віскі. Керлі махом її перехилив. У його очах з'явився вдячний блиск, тямущий, як у вірного сетера.

— Дякую, босе, — сказав він ледь чутно.

— Ти за тридцять миль від залізниці й за сорок — від найближчого салуну, — повідомив Ренс.

Керлі безсило опустився на сходи.

— Коли ти вже тут, ходімо зі мною, — вів далі господар ранчо. — Ми не можемо покинути тебе серед прерії. Тебе заєць на шматки розірве.

Він повів Керлі до просторого сараю, де тримали вози і фургони. Там Ренс поставив розкладачку і приніс ковдри.

— Не думаю, що ти заснеш після того, як двадцять чотири години давав хропака, — сказав Ренс. — Але можеш перекантуватися тут до ранку. Педро принесе тобі попоїсти.

— Спати! — зітхнув Керлі. — Я можу спати тиждень! Слухай, друже, ти що — носиш цвях із труни[47].

Того дня Рейсом Трусдел проїхав п'ятдесят миль. Слухайте, що було далі.

Старий Кайова Трусдел сидів у кріслі-гойдалці й читав при світлі величезної олійної лампи. Ренс поклав перед ним купу свіжих газет із міста.

— Повернувся, Ренсе? — запитав старий, відірвавши очі від сторінки. — Синку, — провадив старий Кайова, — я цілий день думав про одну нашу розмову. Думаю, ти здогадуєшся, про яку. Я хочу, щоб ти повторив свої слова. Я жив для тебе. Я бився з вовками, індіанцями і білими покидьками, щоб захистити тебе. Ти не пам'ятаєш своєї матері. Я навчив тебе влучно стріляти, вправно їздити верхи і жити по справедливості. Я працював, щоб зібрати долари, які рано чи пізно стануть твоїми. Коли мене зариють у землю, ти будеш багатим, Ренсе. Це