Читати книгу - "Емілі виростає"

Емілі аж вуста побіліли з обурення.

— Мені розповідала про те людина, що бачила їх на власні очі. Ільза й сама розводиться про той випадок на кожному кроці. Може, й не маєш на неї великого впливу, але точно маєш дорадчий голос. А втім, ти й сама робиш дурниці. Скажімо, йдеш купатися без купального вбрання, зовсім нагою. Уся школа вже знає! Я на власні вуха чула, як брат Маршала неабияк тим потішався. Хіба це з твого боку не безум, люба моя Емілі?

Емілі почервоніла з досади. Допекло їй радше оте звертання «люба моя Емілі», аніж власне плітка. О, те розкішне купання при сяйві місяця — скільки галасу воно спричинило! А втім, не буде вона сперечатися про те з Евеліною. Не скаже їй навіть, що насправді мали вони тоді з Ільзою на собі натільні сорочки. Хай собі думає, як їй думається.

— Ну, деякі речі ти навряд чи спроможна розуміти, панно Блейк, — мовила вона з ледь відчутною іронією.

— А так, я й забула: ти ж належиш до людей обраних, — уїдливо засміялася Евеліна.

— Безумовно, — спокійно відказала Емілі, не підводячи очей від сторінки зошиту.

— Люба моя, — не будь такою вразливою! Я кажу все це лишень тому, що жаль мені Ільзу, яка постійно збивається на манівці. А я люблю її, безталанну! А ще б їй не так яскраво, не так зухвало вдягатися. Минулого тижня вона виступала на концерті у тій червоній сукні… Їй-бо, мені аж очі боліли!

— Вона виглядала золотою лілеєю у пурпурових шатах, — заперечила Емілі.

— Ти віддана подруга, моя люба. Сумніваюсь, щоб Ільза так завзято боронила тебе. А втім, не буду відволікати тебе від науки. Об одинадцятій іспит з англійської, чи не так? Іспит прийматиме пан Сковіл. Пан Треверс, на жаль, занедужав. Ти не вважаєш, що пан Сковіл має прегарне волосся? До речі, коли вже мовиться про волосся… Чому не зачісуєшся так, щоб закрити вуха, ну хоч би кінчики? Це, моя люба, личило б тобі набагато краще.

Тут Емілі поклала собі, що, як Евеліна Блейк бодай ще раз назве її «моя люба», вона, Емілі, пожбурить у неї чорнильницю, повну чорнила.

Евеліна, проте, мала у своїм сагайдаці ще одну отруйну стрілу.

— А знаєш, твій юний приятель, що наймитував у вас, у Місячному Серпі, силкувався доскочити до «Пера». Надіслав патріотичного вірша. Том показав його мені. Не вірш, а скандал! Один дворядок особливо розкішний: «Канадо, ти, як дівчина, Вітаєш радісно своїх синів». Том аж ричав зо сміху, показуючи мені сього вірша.

Емілі усміхнулася мимоволі, хоч була прикро вражена тим, що Перрі виставив себе на глум. Невже він не розуміє, що пороги Парнасу для нього занадто високі!

— Я не думаю, щоб видавець «Пера» був зобов’язаний, а навіть і право мав показувати відхилені рукописи особам, які не входять до складу редакції, — промовила вона крижаним голосом.

— Ну, Том не вважає мене за чужу для нього особу. Отже, йду до книгарні.

Емілі зітхнула з полегкістю, коли за Евеліною нарешті зачинилися двері.

Повернулася Ільза.

— Пішла Евеліна? Миле створіння — нічого сказати! Не розумію, що знайшла у ній Мері. Вона, Мері, хоч не вельми цікава, зате порядна.

— Ільзо, — мовила Емілі з підкресленою поважністю, — ти їздила верхи вночі з Маршалом Орде?

Ільза спершу отетеріла.

— Ні, дурненька, не їздила, — спростувала вона, отямившись. — А я здогадуюсь, хто пригостив тебе цією пліткою. Не знаю, хто міг би їздити з ним, з отим Маршалом Орде.

— Добре. Але ти пропустила урок французької заради прогулянки з Ронні Гібсоном — так?

— Атож, пропустила.

— Ільзо, ти не повинна була… розумієш? Ну, справді…

— Емілі, відчепися, — перервала подругу Ільза. — Ти стаєш сварливою бабою — далебі! Що б таке утнути, щоб це не перейшло у тебе в хронічний стан. Ненавиджу всякий педантизм і будь-які повчання! Годі, мене вже нема — перед школою ще забіжу до книгарні.

Ільза схилилася над книжками, схопила кілька й прожогом вибігла з кімнати. Емілі позіхнула, відклала конспекти. Мала ще з півгодини часу. Можна прилягти на Ільзиному ліжку й трохи відпочити.

Навіть незчулася, як знову сиділа на ліжку, уп’явши круглі від жаху очі в годинник Мері Карсвел: менше п’яти хвилин до одинадцятої, а на дорогу їй потрібно чверть години! Емілі зірвалася з ліжка, схопила пальто й капелюшка, зошит з конспектами й вилетіла з кімнати. Прибігла до школи захекана, здивована тим, що люди оглядаються на неї, придивляються до неї з неприхованою цікавістю. Залишила в гардеробі пальто й капелюшка, відтак побігла до класу, не глянувши в люстро.

Коли зайшла, у класі вмить запанувала тиша, після чого розлігся гучний, невгамовний регіт. Пан Сковіл, високий, худорлявий, елегантний чоловік, роздавав картки з іспитовими завданнями. Одну з карток поклав перед Емілі й запитав поважно:

— А ви, панно Стар, дивилися у дзеркало перед тим, як сюди прийти?

— Н-ні, — вражено відповіла Емілі, відчуваючи, як над нею затяжіла якась невідома загроза.

— Я поглянув би… на вашому місці, — ледве із себе видушив, чи не вистогнав свою фразу пан Сковіл.

Емілі підвелася й попрямувала до дівочої роздягальні. У коридорі зустріла директора, пана Гарді. Директор, побачивши її, зупинився й спантеличено задивився на її обличчя. Що діється, у чому річ? Поглянувши в люстро, Емілі збагнула все.

Понад верхньою губою намальовано було величезні, розкішні чорні вуса, вони заходили аж на щоки, ще й хвацько підкручені були догори. Емілі приголомшено, з жахом дивилася на своє обличчя. Навіщо… як… і хто це витворив?!