Читати книгу - "Тільки мить, Віктор Васильович Савченко"

Але повернімось подумки до місця пермської стоянки… Я не став очікувати, поки диметродонти втамують голод і кинуться долати розщелину. Та й завивання іностранцевія підганяло. Отож, опинившись у лабораторії, я видав Марії і Славкові по таблетці, вкинув і собі одну в рот і заходився виставляти хронореле на п’ятдесят мільйонів літ у напрямку вектора часу. Колега, який усе ще грав роль стороннього спостерігача (проте пігулку він таки проковтнув), не витримав:

— Що ти збираєшся робити?

 Я спершу зачинив двері і натис на відповідну клавішу, а тоді відказав:

— Уже зробив.

Славко прикипів поглядом до ілюмінатора, водночас прислухаючись. Так він і закляк. Ми з Марією — теж. Простір, який спочатку ніби став тужавіти, раптом скрижанів, а ми в нього неначе вмерзли. Цей стан, коли зникає відчуття часу, а простір ніби стискається і мовби матеріалізується, був мені добре знайомий. А от мої супутники з цим явищем спіткалися лише вдруге. Вони аж розгубилися. Та ось часове прискорення стало слабшати. Невдовзі ми вже почували себе так, ніби сиділи в літаку. Я схилився над щоденником, а Славко з Марією марно силкувалися розгледіти щось по той бік вікна. Та вони не могли там нічого побачити. Адже швидкість, з якою ми долали роки, десятиліття і століття, така велика, що зміна ландшафтів відбувалася швидше, ніж міняють місце спиці велосипедних коліс під час змагання на велотреку. Тоді колеса здаються суцільними. Від великої швидкості зміни “декорацій” простір за вікном перетворився на сіре марево. Тим часом я мережив рядок за рядком, сторінку за сторінкою… Чи доводилося Вам, учителю, в дитинстві переживати таке, коли в години вранішнього сну Вам здавалося, що ви проспали якихось п’ять хвилин, насправді ж минала ціла година? Щось схоже відбувається з людиною і під час подорожі в часі.

Та от в ілюмінатори вдарило сонячне проміння, до того ж, зовсім з протилежного боку — з заходу. Лабораторія стояла на одному з трьох горбів, вкритих переліском” Прямо перед вікнами ми побачили рослини, кулясті стовбури яких вкривали панцирі з черешків опалого листя. Здавалось, ми опинилися на галявині, де ростуть великі ананаси, прикрашені жмутками розкішного зеленого пір’я. А віддалік деінде бовваніли гігантські дерева. Деякі з них були схожі на пермські “сосни”. Але тільки за формою, бо вгору сягали метрів на шістдесят. Інші дерева скидалися на пальми, тільки стовбури мали гладенькі…

Славко, отямившись, кинувся до дверей, але я спинив його:

— Стривай. Де поспіх — там і дідько. Спершу давайте оглянемо місцевість.

Ми поприлипали до ілюмінаторів. Жодного руху, крім хилитання пір’їстих султанів на “ананасах”. Я відчинив двері і ступив за поріг. Перше, що відчув, це “смак” повітря, настояного на квітах. Ті пахощі видихали жовті квіти, що тулилися на листі “ананасів”.

— Ну, а тепер у якому заповіднику ми опинились? — запитав Славко, виходячи слідом і роззираючись. — Чи не тропіки це?

— Можливо, й тропіки. В моїй машині, на жаль, немає механізму для визначення координатів у просторі.

— А як же ми рухались без такого пристрою?

— Ми не рухались у звичайному розумінні цього слова. — Поміркувавши, я пояснив: — Коли ти пересуваєшся в поїзді або літаку — за основу береться простір. По ньому ти визначаєш, у якій часовій смузі опинився. Скажімо, за кілька тисяч кілометрів звідси, на Камчатці, часова смуга зовсім відмінна від нашої. Схід сонця і таке інше… Моя ж машина рухається в часі, і по ньому можна судити, знаючи швидкість обертання Землі навколо власної осі і швидкість переміщення її полюсів, на якій широті і довготі знаходиться наша стоянка…

— Хм… — тільки й сказав Славко, мружачись від сонця, яке вже було на півдорозі від зеніту до заходу.

Раптом він заціпенів, а по миті глянув на ручного годинника. Потім знову підніс годинник мало не до очей.

— Маріє, скільки на твоєму? — запитав.

— Дванадцята, — відказала Марія. Вона вагалася: виходити чи не виходити з лабораторії.

— Що за мара! — дивувався Славко. — Ми сиділи тут, здавалося, лічені хвилини, а вже дванадцята. Та й сонце якось дивно себе поводить. Щойно зійшло, а вже наближається до заходу…

Я лише всміхнувся на це. Мій натренований погляд обмацував місцевість. Пильність подвоїлась. Адже тепер я відповідав не тільки за себе. Та в поле зору поки не потрапляло жодного рухомого предмета. Тільки листя на “пальмах” та “ананасах” хилитав вітрець та комахи літали над квітками. Вдалині бовваніли поодинокі, дерева-велетні.

— Не заходьте далеко, — почувся голос Марії. — Пора нарешті поснідати. А може, пообідати чи повечеряти, — додала вона по хвилі. — До речі, чаю кожному дістанеться по півсклянки. На більше води не вистачить.

Поївши, я сів і записав усе, що сталося з нами між учорашнім вечором і сьогоднішнім післяполуднем. Власне, я доповнив дорожні нотатки.

— Ну, а тепер — на пошуки води, — сказав я супутникам, які оглядали місцевість, не наважуючись проте відійти від лабораторії й на крок. — Марія залишається на базі.

Ми з Славком домовились, що повернемось до настання темряви, і подалися — він на захід, я на схід.

Два наступних аркуші було склеєно по краю. Чумак обережно розійняв їх. Сторінки було списано рівними, якимись квадратними літерами, до того ж, пастою іншого відтінку. В тексті не було жодного виправлення, ніби то був диктант відмінника.

“Шановний шефе! — почав читати учений. — Приставши на пропозицію Заміховського занотувати свої враження про побачене, я фактично стаю співучасником його авантюри. Втім, мушу одразу зауважити, що “фокус” досить чистий. Я давно ламаю голову над можливим його “механізмом” і зараз дійшов висновку, що Заміховський із космічної лабораторії “склепав” гравеліт. Цей апарат пересувається дуже швидко: за лічені хвилини може перетнути кілька часових смуг і опинитися в якім завгодно місці планети. Слід сказати, що колега вибирає цікаві місця для зупинок.

Я прочитав написане ним у цьому зошиті і можу засвідчити,