Читати книгу - "Тільки мить, Віктор Васильович Савченко"

До повідомлення Заміховського слід додати, що відтоді, як ми з ним вирушили на пошуки води, я весь час видивлявся прикмети, за якими можна було б визначити місце нашого нового перебування. Найперше я відзначив, що узвишшя, на котрому ми опинились, є типовим передгір’ям, за яким мають починатися справжні гори. Але чи такі справді існують, стверджувати не беруся. Погода тут така сама, як влітку на Північному Кавказі, рослинність тропічна. Тваринний світ одноманітний. Самі тільки ящірки, від зовсім маленьких, схожих на наших степових, до великих, завбільшки з варана. Це якесь царство ящірок. Є серед них такі, що мають непропорційно довгі щелепи, а є й, навпаки, з маленькими голівками і довгими шиями. Декотрі мають потужні задні лапи і бігають, як кенгуру, а декотрі плазують, немов крокодили. Та одну серед того розмаїття рептилій я таки розпізнав. То була гатерія, голова якої нагадує водночас і дзьоб птаха, і голову риби. Вона ховалася в норі, і я викурив її димом. Цю зелену ящірку з довгими гострими шипами вздовж хребта показували по програмі “У світі тварин”. Живе вона на островах Нової Зеландії. Я це точно запам’ятав. Ведучий казав, що тварину цю ніде більше не зустрінеш, а тільки в Новій Зеландії. Це я теж добре пам’ятаю. Про себе можу сказати, що коли я щось знаю, то знаю вже напевне. І дідька лисого комусь пощастить збити мене з пантелику якоюсь “машиною часу”. Недарма я колись хотів стати бухгалтером. Як на мене, то людям саме цієї професії притаманна ясність думки.

За невеликими латками землі на схилі починалися справжні непрохідні джунглі. Хоч я й вирізав з кипариса (а може, то якесь інше дерево) добрячого костура, але заглибитися в хащі побоявся.

Якийсь час блукав переліском, шукаючи джерело, та раптом до слуху долинуло чиєсь ревіння. Отож, від гріха подалі, я вирішив повернутись на базу з порожнім чайником.

У лабораторії не виявилося нікого, хоча там мусила зостатися Марія. І тут мій погляд спинився на цьому зошиті…

Після того, як я дійшов висновку про гравеліт, мені спало на думку: а чи не довідалися про це також Пойда з Мурченком? Заміховський хоч і тишко, але міг десь ненароком обмовитись. Адже, збираючи свою машину, він не раз звертався і до хлопців з відділу Мурченка. До речі, там мають його брошуру.

Шефе, хочеться вірити, що Ви знайдете можливість виправдати нашу з Марією відсутність на роботі. Та й моїм батькам щось вигадаєте.

Я заклеїв написане тут, щоб не ображати Заміховського, який виявився хлопцем компанійським і не егоїстом (хоч і не позбавлений гонору). Поки що… А як воно далі буде — побачу.

До зустрічі!

Вячеслав Дубчак”.

Далі писалося знову рукою Заміховського.

“Шановний учителю!

Мене більше насмішила, аніж образила недовіра Славка. В таких випадках одесити філософськи кажуть: “Ну, він такий…” Але сам факт, що колега взявся за перо, заслуговує на схвалення. Принаймні, читаючи цього зошита, Ви матимете ще одного свідка наших пригод… Отож почну з того, як ми зі Славком розійшлися врізнобіч на пошуки води… На вершині горба зустрічалися лише поодинокі дерева та оті “ананаси”, що нагадували пермські дерева-кулі. Дедалі вниз рослин ставало більше, вони гуртувалися в невеликі тінисті гайки. А десь за півтора-два кілометри, у тому місці, де пагорби випохилювалися в площину, і зовсім усе поросло лісом. Я подумки завважив, що хоч горби й великі, але не такі вже й давні: краї їхнього кам’яного каркаса, проткнувши місцями покривало грунту і зелені, стриміли гострими рожевими зубцями. Кристалічний масив колись добряче термосило. І тут мою увагу привернула срібляста смужка, що виблискувала в долині серед суцільної зелені. Той вузенький живий пасок опоясував нашу гору. “Отже, з водою проблеми не буде, — подумав я. — Хоча, щоб до неї дістатися, слід подолати зо два-три кілометри лісового масиву”. Вид на річку на мить переніс мене на берег тихої Конки, де в густих заростях очерету й куги водяться дикі качки, кулики й галасливі чайки. Уже вкотре мене пронизало терпким відчуттям ностальгії за краєм мого дитинства. Але цьому благородному почуттю не судилося проявитися в повну силу, бо погляд мій спинився на кущах папороті, що росли на галявині невеликого гайка: ті кущі було поламано, ніби по них щось товклося. Я підійшов і став пильно вдивлятися в сутінки між деревами. З тінистого гайка й справді долинали шарпання і шелест. Один із стовбурів хилитався. Скоро виявилося, що то не стовбур, а смугаста шия істоти, тіло якої за кущами не можна було розгледіти. Шия була такою довгою, що спершу мені здалося, ніби то тіло велетенського удава. Істоту вінчала пласка голова не то ящірки, не то гадюки. Вона об’їдала листя на дереві. Невдовзі над кущем папороті заворушилися передні лапи істоти, а по миті й сама вона з’явилася, підтоптуючи кущі. Було в її постаті щось від вузькоплечої людини з недорозвиненими руками. Особливо впадала в очі подібність задніх лап до людських ніг. Учителю, різні почуття викликала в мене ця істота. Я ніби побачив свого найвіддаленішого предка, на якому була смугаста коричнево-зелена крокодиляча шкіра. “Гай-гай, — майнула думка. — Нічого людині пишатися своїм походженням!” У цей час велетень повернувся спиною, і я помітив, що він опирається на товстий хвіст. Проте ілюзія подібності до людини не зникла… Тим часом очі звикли до сутінків, що панували в гаю, і я невдовзі розгледів ще одну таку ж істоту. Вона об’їдала листя “ананаса” на галявині. Тварина хоч і стояла на чотирьох, та з усього було видно, що така поза для неї не властива. Істота — прямоходяча; в усякому разі, близька до цього. Ніби на підтвердження мого припущення, вона випросталась і перевальцем потюпала до свого родича в кущах. Хтось із моїх знайомих теж так ходить — трохи зігнувшись і ніби припадаючи на обидві ноги. Але хто саме, я пригадати не зміг… Хоч як кортіло зайти під крони дерев і ближче роздивитись тих аборигенів тріасу, та мене підганяв обов’язок перед друзями, про який нагадувала пластикова каністра в руці. Щойно я відійшов на кілька кроків, як одразу ж і втратив тих смугастих з поля зору. Колір