Читати книгу - "В забутій країні, Рахул Санкрітьян"

У сутінку “сокіл” Гор нахилився до мене і спитав пошепки:

— Скажіть, будь ласка, скільки можуть коштувати Серафісові скарби?

— На це не легко відповісти. У скринях повно діамантів, рубінів, сапфірів, смарагдів, топазів, перлів та інших самоцвітів. Я не думаю, щоб навіть Національний банк Індії зміг їх купити, — відповів я.

Дхандас ухопив мене за руку і сказав, важко дихаючи:

— Професоре, я не зможу покинути цю країну, поки не візьму свою пайку скарбів.

— Про загарбання коштовностей із Серафісової гробниці годі й говорити: ми не грабіжники, а чесні, порядні люди.

— Чесні, порядні люди! — злісно вигукнув Дхандас. — А навіщо серафійцям такі величезні багатства? Хіба ці скарби не лежали марно, заховані під землею, протягом тисячоліть? Коли б ми взяли хоч однісіньку скриньку, то вже стали б найбагатші люди в світі!

Саме цієї хвилини наш човен підійшов до берега, і Дхандас замовк. Перед нами був храм бога сонця Ра. його вже захопили солдати Нохрі.

Ми нечутно повиходили з човнів. Місяця вже не було видно, а зірки одна по одній гасли. От по небу розлилася криваво-червона вранішня заграва, на сході спалахнув перший промінь сонця і освітив башти, покрівлі та мури Мітні-Хапі.

Бакні вишикував солдатів у три ряди. Я з товаришами був у центрі першого ряду. Скажу вам щиро: коли пролунав наказ іти вперед, в мене аж у грудях похололо.

Я зовсім не поділяв поглядів Дхандаса. Коли б у мене в руках опинилась навіть тисячна частка Серафісових скарбів і хто-небудь сказав мені, щоб я їхав з таким багатством до Індії, я б охоче віддав усі коштовності, аби тільки лишитися тут. Події захопили мене, і я почував себе сухою билинкою, яку несе нестримний потік.

Я йшов між Дхірендрою та Чаном і розглядав молодих бородатих солдатів у нашій шерензі. їхні сміливі, вольові обличчя, мускулясті руки, що міцно тримали щити і списи, справляли на мене велике враження. Сам я був серед них, наче стара баба серед юнаків, чи боягуз серед героїв. Проте я набрався відваги і твердо вирішив не відставати од товаришів і на власні очі побачити бій, хоч би за це мені довелося накласти головою.

Раптом Бакні голосно скомандував іти в атаку. Як морська хвиля, ми ринули вперед і зайняли майдан перед храмом.

Серед солдатів Нохрі зчинилася паніка: гвардійці застукали їх зненацька. Заколотники не встигли підготуватися до відсічі і вишикуватися бойовими лавами, коли вже розпочався бій.

Про мене краще й не питайте. Звичайно, я нізащо в світі не наважився б іти вперед на ворога, але тільки-но я трохи відстав од товаришів, щоб підшукати безпечніше місце, як потік людей підхопив мене і виніс у самісіньку гущу бою. Враз мене поранило списом у стегно — щоправда, легко. Мабуть, на моє щастя, списа кинуто здалеку. Розмовляючи з Бакні в палаці, я спитав його, чи далеко можна кинути списа. Він сказав, що взагалі воїни кидають списа на сто п’ятдесят — сто вісімдесят метрів, але далі як за тридцять метрів він уже точно не влучає. Сказати правду, я зрадів, що мене поранено, бо тепер міг послатися на біль і залишити лави бійців.

Відійшовши вбік, я сів між передніми лапами величезного сфінкса і сяк-так перев’язав свою рану. До мене долинали войовничі вигуки, брязкіт зброї, стогін поранених і переможний поклик гвардійців-вони насідали на противника.

Я підвівся, щоб повернутися до товаришів, але вони вже пройшли далеко вперед. Нога в мене стала наче чужа, а рана так боліла, що важко було поворухнутися. Я роздивився навколо і побачив вузенькі кам’яні сходи, що вели на сфінксову спину. Мені так хотілося глянути на бій, що я обережно, тамуючи біль, зійшов нагору, сів там і став спостерігати.

Противник ще й досі не отямився після несподіваного удару, не зміг відновити в себе лад і повільно, крок за кроком, відступав під натиском воїнів Бакні. В передніх рядах бився Нохрі в золотому обладунку, а проти нього — мої друзі.

У всьому царстві, крім Псаро, жодна людина не знала про вогнепальну зброю. Тому майже всі серафійці вбачали в револьверах, з яких так влучно стріляли Дхірендра і Дхандас, чарівну зброю. Солдатам Нохрі було нелегко: їм довелося битися з богами, а цих богів шанували ще їхні предки.

Висока Дхандасова постать з’являлася щоразу там, де точився найзапекліший бій. В поведінці Тота виявилась уся стриманість пана Чана. Бог Тот стріляв мало, але жодної кулі не випускав даремно: після його пострілів раз у раз хто-небудь із заколотників падав мертвий. Капітан Дхірендра здавався справжнім богом смерті Анубісом. Він з’являвся то тут, то там — я навіть не встигав стежити за ним. Він кидався в саму гущу ворогів і залишав за собою їхні мертві тіла.

Легко можна було передбачити, хто переможе. Але тут сталося зовсім несподіване. За півтора кілометра від храму у великому таборі — ми про це дізналися згодом — Псаро зібрав кількасот солдатів.

Псаро, як уже відомо, був дуже хитрий. Крім того, за своїм розвитком він стояв значно вище від інших серафійців. І саме Псаро добре розумів, які боги прийшли до Мітні-Хапі. Він догадався, що Гор і Анубіс — то Дхандас і капітан Дхірендра. От тільки про Чана він не знав нічого.

Почувши про напад на храм, Псаро зразу ж зібрав солдатів і поговорив з ними. Він умовляв їх нічого не боятися, бо троє богів — не справжні, а їхню зброю зроблено звичайними людськими руками, і нічого чудесного в ній немає.

Потім Псаро, щоб