Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

class="book">І Мухін Коля, і симпатичний фон-Лямпе з Августова вже до позицій не вернулися. Вони знайшли в Августові полкову, а може й бригадну канцелярію, що дала їм давно очікувані вирядження до шкіл прапорщиків - фон-Лямпові до Іркутської, а Мухінові до Павлівської, десь під Петроградом, здається. Прощалися зо мною, як рідні - щиро, гаряче. Але в останніх їхніх поглядах я читав велику, нестримну радість людей, що надовго, а може й назавжди, збуваються того пекла, в якому крутилися ми спільно ось уже понад три місяці, а поза тією радістю, що викликала в мені десь глибоко приховані, невгамовні заздрощі, останні погляди товаришів говорили:

- Сердешна ти людино, - навряд чи довго тобі тягати по цьому світі навіть оту, вищої ранги, машину, що тепер тебе так тішить... А ми - будемо далеко, ми будемо жити, жити!

І ці останні моменти обгорнули мене хмарками смутку, жалю невимовного.

Жити! Жити ! Жити!

Пригадувалася весна, молода, багатонадійна весна цього року, хотілося вибігти на вулицю міста, вискочити перед тим безперервним ланцюгом людських колон, возів, гармат, червонохресних двоколок, що сунуть і сунуть уперед, углиб німецького краю, на поталу чемоданам, і гукнути - не по-людському, несамовито гукнути - завити:

- Куди? За що? Навіщо несете свої молоді, буйні голови?!

А замість того, в безсилій люті, в останній момент прощання, я впав на дбайливо змайстроване нами з уламків скриньок, стільців та шахов у погромленому приміщенні ліжко, й ганебно, неначе маленький, заплакав.

Коля Мухін щось незадоволено бурчав, а фон-Лямпе присів край ліжка і довго втішав незграбними, кострубатими словами, може й справді щирий намір мавши уділити мені крихітку того щасливого, надійного, чим він жив того моменту сам.

Мені пригадалася фінляндська казарма, отака сама моя поза на солдатському ліжку після невдалого скоку на кобилу, отакий самий незграбний, але добрий, привітний Хома Мельниченко з його немічною, але теплою, людяною ласкою, думки полетіли далеко-далеко, ще далі назад, і тупий біль, що стискав серце, поволі стихав...

Електро-моторист Боярський хутко привчив мене поводитися з "Індіяном", пускати машину в рух, самому знаходити причини несподіваних зупинок мотору (найчастіше - це від свічок), і вже через два дні ми обидва рапортували начальникові господарської частини, підполковникові Дельвігові:

- Ми готові!

Потім і наш обоз другого розряду, а з ним і ми з своїми машинами посунули вперед.

Полк був уже десь у Мазурських озерах.

Наче з великої до нас симпатії, лагідний підполковник Дельвіг од себе обох нас не відпускав, а використовував на незначні, недалекі виїзди з дорученнями господарськими.

За кілька днів, без особливих пригод, обоз доплазував до якогось Вільгельмового маєтку, де, як нам оповідали, кайзер дуже любив проживати літніми місяцями, в безмежному, густому лісі полюючи на чудових, струнких і гнучких, красиворогих кіз. Це був, на нашу мірку, просто поміщицький маєток, "економія" серед густого лісу, з усіма дотичними до неї будівлями - довжелезними стайнями, повітками, коморами, людськими житлами й високою, готичного стилю, баштою - дачею самого кайзера. Цю дачу, що її звали, коли переказати по-нашому, здається "царський гірський ключ" - "Кайзершльозберг" - ми застали вже поскубану - по всіх кімнатах із високими, вузькими віконцями, на всіх чотирьох поверхах цієї розкішної башти, валялися гори паперу з немилосердно очищеної кайзерської книгозбірні, валялися вихолощені розкішні, невидані оправи дорогих, старовинних видань книжок, валялися по всіх кімнатах гори невистріляних мисливських патронів.

Маєток був порожній. Тільки в одній хатинці "людської" будівлі знайшли в льоху під кухнею старезного дідугана-німця, що й ходив уже втроє зігнувшися, і догадався подати про себе голосно знак, застогнавти, коли ми обходили приміщення.

Цього діда ухвалили негайно взяти на повне полкове утримання, і він так і ходив із тиждень, поки ми стояли в "Кайзершльозберзі", по-німецькому пунктуально, справно ходив, тричі на день, до обозної кухні, вистоюючи разом із нами чергу з казанком.

Та ходила ще по маєтку й блукала в лісі літня жінка - далеко, мабуть, за сорок років - жовта, хвороблива на вигляд, із божевільними, неспокійними очима й незмінною ідіотською посмішкою на губах. Вона вміла говорити по-польському, але вигукувала тільки дикі, незв'язані між собою фрази, і здавалося, що тоді тільки опам'ятовувалася, тоді тільки очі її набирали людського вигляду й блискали, скороминущими, правда, проблисками свідомости, коли вона звертала увагу на свою доньку - дівчинку, може одинадцятьох, може дванадцятьох років. Дівчинка була обідрана, майже боса - так само, як її мати, але з чарівною кучмою конопельного волосся під старенькою хусточкою, і блискучими, принадними голубими очима. Дівчинка ні на крок не відставала від матері - вона по-дитячому (так само, як і в нас, на Україні) трималася матері за її спідницю.

Іх можна було бачити тільки вдвох - і ранком, і вдень, і пізно вночі - вони блукали, як сновиди, по маєтку, заглядали в вози, зупинялися коло солдатських гуртків, що в вільний час різалися "в очко", блукали попід лісом, але ніколи не заходили до жодного приміщення. Рідко коли підходили до кухні, але не насмілювалися простягати руку по їжу.

Про них дбали. Навіть дивно було, як ці товстошкурі, нечутливі в усіх інших життьових пригодах, обозні люди пильнували - один перед одним - набрати саме в свого казанка багатого в перші дні на товщі й іншу поживу супу, витягти з-за халяви саме свою, нижньоновгородського виробу, круглу, солдатську, червоно пофарбовану, дерев'яну ложку і, залишаючи себе на потім, лагідно, але настирливо частувати цих, покинутих напризволяще евакуйованим населенням маєтку, двох істот-сиріток.

Мати з дочкою блукали по маєтку. Мовчки, зосереджено, несподівано з являючись, дивились вони на все, що їх оточувало - одна божевільним поглядом, друта - широко розплющеними дитячими, наївними голубими очима, що з них світила безмежна, безхмарна радість молодого життя.

Тільки одного разу ці наївні голубі дитячі очі сповнилися були жаху і