Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 86
Перейти на сторінку:
го­во­рить бу­ва­ло Іван ве­че­ра­ми.- Ко­би-то вже раз!» Але не зна­ти, чи бог не су­див му, бід­но­му, діж­да­ти­ся ви­хо­ду, чи ли­хі лю­ди не да­ли!..

Дурницю ми од­ну зро­би­ли. Ро­би­ли ми ра­зом і не бра­ли гро­шей від жи­да.- Най,- ка­же­мо,- у него ле­жать, в єго ка­сі без­печ­ні­ше, ніж у нас за па­зу­хов, а в книж­ці як­раз за­пи­са­но на нас, то й сам чорт від­там не ви­ку­сить. Так ми й зро­би­ли,- бра­ли лиш ча­сом по кілька шус­ток, що­би яко-та­ко про­ди­ха­ти.

Минуло так лі­то, ба й осінь, ба й зи­ма, нас­та­ли свя­та. По свя­тах ма­ли ми за­би­ра­ти­ся геть з Бо­рис­ла­ва. В цвіт­ну не­ді­лю пі­шов Іван до Тус­та­но­вич, що­би до­вер­ши­ти зго­ду,- та­ки на дру­гий день мав да­ти там­то­му чо­ло­ві­ко­ві зав­да­ток, а як пе­рей­де­мо вже до Тус­та­но­вич, то мав да­ти му ре­ш­ту гро­шей. Пі­шов мій Іван. Змер­каєся - не­ма Іва­на. «Ну, ні­чо,- га­даємо со­бі,- мо­же, там де на мо­го­ри­чі, або ­що». Але Мар­та якась нес­по­кій­на весь день хо­дить, ну­дить, са­ма не знає чо­го. Ніч ми­ну­ла - не­ма Іва­на. На ро­бо­ту при­хо­ди­мо - він не при­хо­дить. Нас­тав­ник Морт­ко пи­тає­ся ме­не, де він. Я му роз­по­вів усе, а той ще крик­нув:

- От, десь, дра­бу­га, впив­ся та й спить, а на ро­бо­ту не йде!

Гадкую я сю­ди й ту­ди,- де би Іван був? Ве­чо­ром по ро­бо­ті при­ход­жу до ха­ти - не­ма. Га­даю со­бі: піду по шин­ках, по­шу­каю, по­роз­пи­тую. За­ход­жу до го­лов­но­го шин­ку - там пов­но ріп­ни­ків,- зазд­рів я ме­жи ни­ми й Морт­ка, але кот­рі са­ме бу­ли зна­комі ріп­ни­ки, то­го не тям­лю. Якісь шти­ри нез­на­ко­мі, вже ні­би п’яні, сто­ять на­се­ред ха­ти і спі­ва­ють: оден свя­то­ве­чірньої, дру­гий страс­ті, тре­тій підс­коцької, а чет­вер­тий дум­ки, ще й ме­не пи­та­ю­ть­ся, чи гар­но па­сує ра­зом?

- Ідіть со­бі до чор­та! - крик­нув я на них.- Там бу­де­те аку­рат па­су­ва­ти!

Вони до ме­не. Вче­пи­ли­ся, той за ру­ку, той за по­лу, кли­чуть го­рів­ки. Спе­ре­сер­дя лиг­нув я душ­ком ква­тир­ку. Во­ни в ре­гіт, дру­гу кли­чуть. Ані су­ди бо­же від них від­пе­ка­ти­ся. А ту ба­чу, що Морт­ко усе під­мор­гує на них, діс­то­ді­-то: не ви­пус­кай­те з рук! Ви­пив я дру­гу ква­тир­ку. За­шу­мі­ло в го­ло­ві, ха­та з людьми хо­до­ром за­хо­ди­ла. Тям­лю ще, що ввій­шли якісь два зна­ко­мі ріп­ни­ки, що-м з ни­ми ві­тав­ся і час­ту­вав­ся,- але кілько вже на­му­чив свою дур­ну ста­ру го­ло­ву, а не мо­жу при­га­да­ти со­бі й до­сі, хто то та­кий був.

- А що ж то­бі то­то так до­ко­неч­но тре­ба зна­ти? - пе­ре­бив йо­го опо­ві­дан­ня Анд­русь.

- Ах, чи до­ко­неч­но! Ме­ні так, дур­но­му, здаєся, що я че­рез то­то й спра­ву прог­рав!

- Що? Че­рез то­то? А то яким сві­том?

- Ба, пос­лу­хай ли­шень! Я аж те­пер, по нев­ча­сі, як за­чав при­га­ду­ва­ти со­бі все до кри­хі­точ­ки, що і як то­ді бу­ло, аж те­пер на­га­дав со­бі, що бу­ли якісь два зна­ко­мі, лиш не зна­ти кот­рі. Ко­би діз­на­ти­ся, бу­ли би за­раз свід­ки.

- Свідки! На­що? До чо­го?

- Послухай ли­шень! П’ю я, в шин­ку га­мір,- а ту в ван­ки­рі обіч хтось злу­по­тів склян­кою,- мій Морт­ко тілько миг, по­біг до ван­ки­ра. Чую, там го­во­рять: Морт­ко по­ти­хо, а хтось дру­гий го­лос­но. Що за не­во­ля! Який­сь знаємий го­лос, так, як Іва­нів! Зна­ти, що п’яний, язи­ком пу­тає, але го­лос єго. Я пруд­нув­ся до две­рей ван­ки­ра і не­хо­тя­чи пот­ру­тив од­но­го з тих, що ме­не час­ту­ва­ли. Той грим­нув со­бою до зем­лі. Дру­гі прис­ко­чи­ли до ме­не.

- Гов, сва­ту, гов! - ре­вуть.- Що бо ти лю­дей тру­чаєш та роз­мі­туєш? Га?

- Та я не­хо­тя­чи!

- Еге, не­хо­тя­чи! - ри­пить один.- Знаємо ми та­ких!

В тій хви­лі отво­ри­ли­ся две­рі ван­ки­ра, і в две­рях по­ка­зав­ся - при­сяг би-м ни­ні, що по­ка­зав­ся мій Іван, дер­жа­чи­ся за од­ві­рок. За ним сто­яв Морт­ко і дер­жав го за пле­чі. Я знов пруд­нув­ся до него. Але в тій хви­лі він щез, две­рі за­пер­ли­ся, а один ріп­ник пір­вав ме­не за гру­ди.

- Ану, я те­бе, сва­ту, не­хо­тя­чи ме­жи очі заїду,- крик­нув він і як за­ці­дить ме­не ме­жи очі, аж ме­ні сто ти­сяч сві­чок в очах за­ярі­ло­ся і все в го­ло­ві пе­ре­мі­ша­ло­ся. Тям­лю ще ті­ль­ко, що-м од­но­му вче­пив­ся в во­лос­ся і що дру­гі обс­ко­чи­ли ме­не, мов ка­ти, і зби­ли під но­ги. Оче­вид­на річ, що во­ни бу­ли під­мов­ле­ні, бо я їх ані не знав, не ви­дав, ані не зро­бив їм ні­чо­го. Що ста­ло­ся да­лі зо мною, де дів­ся Іван, де ді­ли­ся то­ті два зна­ко­мі ріп­ни­ки,- не тям­лю ні­чо­го. Все затьма­ри­ло­ся в моїй го­ло­ві.

Я про­ки­нув­ся в ха­ті, на пос­те­лі. Мар­та ко­ло ме­не си­дить і пла­че.

- А що, де Йван? - се бу­ло моє пер­ше пи­тан­ня.

- Нема.

- Але чень же був до­ма?

- Не був.

Дивлюся я, во­на та­ка змар­ні­ла, стур­бо­ва­на, що тілько снасть єї. Що за не­щас­тя?

- Але ж я,- ка­жу,- вчо­ра ве­чір ви­дів його.

Во­на всміх­ну­ла­ся крізь сльози і по­хи­та­ла го­ло­вою.

- Ні,- ка­же,- ви вчо­ра ве­чір ні­як не мог­ли йо­го ви­діти. Ви вчо­ра ве­чір ле­жа­ли ось ту без пам’яті.

- А що ж, то ни­ні не вів­то­рок? - спи­тав я.

- Ні, ни­ні вже п’ятни­ця. Ви від по­не­діл­ка но­чі ле­жи­те осьде як мертвий, у го­ряч­ці та ман­ко­лії.

- А Іва­на не бу­ло від­то­ді?

- Не бу­ло. Вже ку­ди я не хо­ди­ла, ко­го не роз­пи­ту­ва­ла,- ні­х­то не знає, де він і що з ним.

- Але ж я го в по­не­ді­лок ви­дів у шин­ку.

Мар­та ні­чо на то, тілько здвиг­ну­ла пле­чи­ма і зап­ла­ка­ла. Пев­но, бід­на, по­ду­ма­ла со­бі, що се ме­ні так з пе­ре­пою при­ви­ді­ло­ся.

- Але ж, аби-м так світ бо­жий ви­дів, як-єм йо­го я ви­дів дос­тот­ку своїми очи­ма!

- Ба, та-бо як­би він був то­ді в Бо­рис­ла­ві, то був би прий­шов до­до­му,- ска­за­ла Мар­та.

- От тож-то й ме­ні див­но. А в Тус­та­но­ви­чах був, не зна­єш?

- Був. Я ту роз­пи­ту­ва­ла тус­та­нівських па­руб­ків. Був, ка­жуть, зго­див по­ле з ха­тою і ве­чо­ром за­ба­вив­ся на мо­го­ри­чі геть по­за пів­ніч. Там-та­ки й но­чу­вав, а в по­не­ді­лок пі­шов пе­ред по­луд­нем, що­би в Бо­рис­ла­ві взя­ти від жи­да гро­ші. Тілько всего я мог­ла діз­на­ти­ся.

Мені не­мов­би клин у го­ло­ву вбив. Хоть який я був ос­лаб­ле­ний і зби­тий на всім ті­лі, тре­ба бу­ло

1 ... 38 39 40 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."