Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

Тодозя й дві пок­ли­кані ко­зач­ки увійшли в світли­цю й поз­до­ров­ка­лись. В узенькі та ви­сокі го­тицькі вікна з круг­ли­ми ма­леньки­ми ши­боч­ка­ми, вправ­ле­ни­ми в олив'яні, ніби пе­реп­ле­тені ра­ми, світи­ло сон­це. Жов­то-га­рячі проміння не­на­че висіли на повітрі че­рез усю кімна­ту, об­важнілі од гус­то­го вов­ня­но­го по­ро­ху. То­до­зя зо­ри­ла очи­ма по робітні й на­си­лу знай­шла очи­ма Гри­зельду на стільці ко­ло вікна. Во­на поцілу­ва­ла її в ру­ку.

- От і доб­ре, що ти, сер­це То­до­зю, оце прий­шла до ме­не на оден­ки! - ска­за­ла лас­ка­во Гри­зельда. - Чо­гось у нас ро­бо­та йде для­во, як мок­ре го­рить: мої ки­лим­ниці, здається, та­ки не ду­же зручні та здатні до цього діла. Ста­вай, То­до­зю, та по­ма­гай тка­ти, а ви сідай­те за гре­бені та доп­ря­дай­те півмітка, - ска­за­ла Гри­зельда до двох не­мо­ло­дих ко­за­чок, що сто­яли ко­ло по­ро­га.

- Хотіла б я, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, до­по­мог­ти, але знаю доб­ре, що й з ме­не бу­де тобі не­ве­ли­ка поміч. Як­би співа­ти, або тан­цю­ва­ти, або їсти, то я б та­ки доб­ре до­по­мог­ла! Не­ма де прав­ди діти, а до ро­бо­ти я не ду­же то здат­на та зу­гар­на та­ки зро­ду, - жар­ту­ва­ла То­до­зя.

- Жартуй, жар­туй собі на здо­ров'я, а до ро­бо­ти ста­вай: ось тобі клуб­ки вов­ня­них ни­ток уся­ко­го кольору. До­би­рай, як знаєш, - ска­за­ла Гри­зельда.

Тодозя ста­ла ко­ло п'яльців і по­ча­ла за­ти­ка­ти ос­но­ву. В про­вор­ної досвідної ко­зач­ки діло пішло га­разд. В гор­ни­цях бу­ло ти­хо, тільки бу­ло чу­ти, як за стіною рипіла снівни­ця, не­на­че скре­го­та­ла со­ро­ка, та ти­хо гу­ла ве­туш­ка в жва­вих Ган­ни­них ру­ках. Де­котрі по­коївки пря­ли, інші мо­та­ли з по­чинків пря­жу на мо­то­вил­ни­ки.

- Чом це в вас ні співа­ють, ні ба­ла­ка­ють? Мені аж чуд­но, бо я з своєю тіткою го­во­рю з ран­ку до ве­чо­ра та й не на­го­во­ри­мось вдвох за ввесь день, - ска­за­ла сміли­во То­до­зя до Гри­зельди.

- Хіба вже ти роз­ва­жиш нас своїми ве­се­ли­ми пісня­ми та роз­мо­вою, бо ти зро­ду ве­се­ла на вда­чу. І моя ба­ба Ган­на ко­лись бу­ла ве­се­ла, а те­пер все або хни­кає, або лається. Це я пок­ли­ка­ла те­бе і зад­ля то­го, щоб ти і по­мог­ла нам, і тро­хи роз­ве­се­ли­ла мою сум­ну робітню, - ска­за­ла Гри­зельда, котрій і справді при­па­ла до впо­до­би ве­се­ла То­до­зя.

- Які вже там з ме­не ве­се­лощі? Од моїх ве­се­лощів мо­ло­ко кис­не в гле­чи­ках, - про­мо­ви­ла То­до­зя. - Мої ве­се­лощі такі смачні, як кис­лиці. Он ба­ба Ган­на вже й скри­ви­лась од їх, як се­ре­да на п'ятни­цю.

Баба Ган­на об­ра­зи­лась і на­ду­ла гу­би. Усі засміялись.

Саме в той час князь Єремія вер­нув­ся з муштрів і пе­ре­хо­див че­рез світлиці. Він зир­нув че­рез од­чи­нені двері в кімна­ту і йо­го очі впа­ли на То­до­зю. То­до­зя вгляділа кня­зя й лед­ве не зомліла. В неї за­би­ло дух, ру­ки з нит­ка­ми зад­ри­жа­ли. Во­на й зля­ка­лась, і чо­гось зраділа. Гост­рий по­зир чор­них Єреміїних очей прой­няв її наскрізь, не­на­че меч. Вип­ну­те Єреміїне чо­ло за­лисніло в сутінку світлиці, освіче­не од­лис­ком сон­ця. Довгі чорні ву­си за­ми­готіли. Єремія спи­нив­ся на ході й ніби при­див­ляв­ся на То­до­зю. Він впізнав її. Не­на­че якась си­ла по­тяг­ла йо­го до од­чи­не­них две­рей.

Тодозя сто­яла най­ближ­че до две­рей і ввічли­во та зви­чай­ненько пок­ло­ни­лась кня­зеві.

- О! ве­се­ла ко­зач­ка в те­бе, кня­ги­не, на ро­боті. Впізнаю, впізнаю. Ба­чив те­бе в Сенчі.

- Либонь бу­де тижнів зо три, як ви, яс­но­вельмож­ний кня­зю, ба­чи­ли ме­не в Сенчі, як я з тіткою бу­ла там на хрес­ти­нах, - ска­за­ла То­до­зя.

- Еге! Ли­бонь бу­де тижнів зо три, - го­во­рив князь, сто­ячи в две­рях, а йо­го хижі очі так і зо­ри­ли на То­до­зю, не­на­че він хотів її прог­ли­ну­ти або й вби­ти. Не радість, не осміх ви­яв­ля­лись в йо­го блис­ку­чих очах, а більш не­на­че злість і гнів. Він злос­ту­вав, що То­до­зя знов стри­во­жи­ла йо­го ду­шу, на­вер­нув­шись йо­му на очі.

- В То­дозі ру­ки звичні до цієї ро­бо­ти; во­на спра­виться за двох ко­ло ки­ли­ма. Он, глянь, кня­зю, скільки вже во­на нат­ка­ла! - ска­за­ла Гри­зельда.

- Чи нат­ка­ла, чи, мо­же, й наз­бав­ля­ла, цього я вже не вга­даю, - обізва­лась То­до­зя.

Її три­вожність од­ра­зу вга­му­ва­лась. Во­на ско­са зир­ну­ла на Єремію і впізна­ла в йо­го очах ту хижість ко­хан­ня, кот­ра її не­дав­неч­ко так страш­но на­ля­ка­ла в сад­ку в Сенчі. І ті хижі зо­ряні та палкі очі чо­гось те­пер при­па­ли їй до впо­до­би. Ті очі тяг­ли її, не­на­че бе­зод­ня, і во­на по­чу­ва­ла, що в неї не стає си­ли пе­ре­мог­ти своє сер­це. А Єремія все сто­яв на по­розі й ніби ог­ля­дав ки­лим, але він ди­вив­ся не на чу­дер­нацькі квітки, що ніби роз­пу­ку­ва­лись під То­до­зи­ни­ми ру­ка­ми, а на пиш­не То­до­зи­не лич­ко.

В кімнаті ста­ло ти­хо. Усі мов­ча­ли. Тільки ве­ре­те­на жур­ча­ли та десь за стіною скре­го­та­ла снівни­ця. Князь ос­ту­пивсь од две­рей якось не­хо­тя, але йо­му не хотілось йти до своєї кімна­ти. Якась си­ла не­на­че ру­ка­ми дер­жа­ла йо­го на місці. Він по­чав хо­ди­ти по світлиці, ни­кав од кут­ка до кут­ка, як вовк, за­чи­не­ний в клітці, і все по­зи­рав че­рез од­чи­нені двері на То­до­зин вид, на її тон­кий стан в тісно­му чор­но­му гор­сеті, на од­лиск чер­во­но­го на­мис­та на делікат­них що­ках. Єремію бра­ла і лю­бов, і злість.

«І приніс же дідько оту кра­су­ню в мій па­лац! Я вже був за­був­ся про неї, а во­на знов розд­ра­ту­ва­ла ме­не своїми очи­ма. Оце ж то ті стріли купідо­нові, про котрі то­ро­чать ла­тинські по­ети! Бо­дай не­чис­тий узяв оті купідо­нові стріли! Од­жеж до­ве­деться знов вчи­ни­ти заїзд на ле­ва­ду й ха­ту цієї кра­суні!» - по­ду­мав Єремія і пішов до своєї кімна­ти.

Але ті прок­ляті купідо­нові стріли і тут не да­ва­ли йо­му спо­кою і ще гірше на­до­ку­ча­ли се­ред тиші й спо­кою прос­тор­но­го па­ла­цу. Єремія тієї ночі спав, як не спав.

Другого дня То­до­зя з сусіда­ми знов прий­шла в па­лац на ро­бо­ту. Єремія хо­див, як неп­ри­ка­яний, і навіть за­був про своє військо. Він не втерпів, знов зир­нув че­рез од­чи­нені двері, щоб по­ди­ви­тись на То­до­зю, і по­чав хо­ди­ти по світлиці. Йо­го бра­ла до­са­да й не­терп­ляч­ка. Щоб вга­му­ва­ти своє сер­це, Єремія звелів осідла­ти ко­ня, ско­чив на йо­го й по­летів у степ ог­ля­да­ти своє доб­ро, а потім блу­кав по діброві без діла, без ду­мок в го­лові, блу­кав, як блу­ка­ють хижі звірі, шу­ка­ючи по­жив­ку. А пишні очі все ніби ви­зи­ра­ли то з зе­ле­но­го гілля, то з зе­ле­но­го лис­ту, то лисніли в блис­ку­чих