Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Тобі вирішувати. Проте знай — це отрута, — повідомила маестра, оживляючи у спогадах деталі вечора, коли все пішло шкереберть. — Вони її давали й мені, проте я нічого не відчула. А твого сина двічі звалювала гарячка й подоба застуди.

— На пісок Маргарі не скидається. А для водного вузла забагато пігменту… — мовив Людовік, принюхуючись до порошку. — І кажеш, мій син навіть у такому стані переміг того Гіллана?

— Так. — Маестра Альвіанні вловила іскри гордості в словах брата й вирішила розбурхати їх. — Твій син блискуче переміг, Людо. Я давно не бачила такого. Він ще стане гордістю Престів.

— Стане, — підтвердив брат. — А це я забираю з собою. — Він закоркував баночку і обережно опустив її в одну з кишень на шкіряному поясі, де носив дорожній набір порошків у крихітних пробірках. — Королівські алхіміки розберуть цю мішанку, якщо доведеться — по піщинці. Рошнанові очі вже запливли блиском золота і він забув навіть те, що знав в алхімії, але його підопічні мене не розчаровували поки. Ми дізнаємося, що так хотів приховати той Гвеннан.

— Чудово, — скупо всміхнулася маестра. — Тоді я рада, що збулася цієї напасті. Бач, зірваний, тоді дуель, а потім ще й двійко трупів у домі — це надто для моїх чутливих нервів.

Коли слуга приніс листа й повідомив, що його доставили з дому маестри Альвіанні, Жаррак здивувався. Адже зустріч із тітонькою чекала на нього сьогодні ввечері: все панство збереться в маєтку Бернажів.

Юнак зняв вологу пов’язку з чола, кинув її в миску, вода в котрій стала світло-червоною од його крові, й поморщився. Цілитель з Бергата був посередній, тому запухле око ще виглядало погано, а скроня нила так, мовби в неї хтось стукотів дверним молоточком. Несильно, але наполегливо. Та сам себе зцілювати Жаррак не міг, тож доводилося користуватися підручними методами.

На щастя, крижана вода допомагала пригасити біль, і юнак не шкодував сили, щоб перетворювати її на кубики льоду, котрі прикладав до побитого обличчя. Брат обіцяв ще перед виходом увечері зробити щось зі слідами батькового гніву. Хоча направду Жарракові часом хотілося так і вийти в люди: з розпухлим лицем, пурпурово-гірчичними синцями й засохлою кіркою крові, котра різко виділялась на тлі світлого волосся. «О, храніть святі, що з вами сталося, маестре Престе?» — запитували б усі. «Та це батько такий радий мене бачити», — відповів би він щиро бодай одного разу. І розсміявся б.

Жарракові невтямки було, за які провини йому діставалося все це. Так, він дочасно спізнав багато спокус — за бажанням батька чи за недоглядом матері. Але так само добре опановував усе те, що вимагали. І гульвіса був з нього ніякий, тож батькові наче не було причин отак гніватися.

Обтрусивши пальці від крижаної води, Жаррак узяв пошту й побачив на ній своє ім’я, виведене рукою Канре. Не зміг стримати усмішку. Тоді розірвав конверт і дістав аркуш, списаний так дрібно, ніби дівчина забула про його слабкий зір. Підставив листа під сонячне світло, але вже з другого рядка літери затанцювали перед очима.

Жарракові знадобився час, щоб повернути рівновагу. Втім, слова, написані Канре, не змінилися.

Розділ 10. Дар на дорогу

Поки лист дотлівав, схоплений полум’ям свічки, Жаррак вирішив, що робити.

Перша думка закликала його хряснути об паркет ціпком, вивільняючи всю свою злість і силу заразом, кинутися до дому тітки, знайти Канре, а тоді тікати з нею, поки стане світу. Але така поспішна ідея й одного лере не варта. Знайти спадкоємця Престів та служку-втікачку легше, ніж сонце в небі ополудні. Надто примітна пара. Та й бігати і ховатися — не рішення для них. А тітонька якщо й винуватить свою помічницю, то, запевне, це лише спалах гніву, від якого Канре можна вирятувати.

Тож гарячий порив розвіявся. Чаротворець заплющив очі й на кілька секунд опустив обличчя в миску з крижаною водою, котрою до того гасив горіння ран. Вода освіжала думки.

Тупий біль у скроні повернувся, й Жаррак помасажував місце удару над бровою.

Він зважував варіанти, розуміючи, що ступає на тонкий лід. Тож необхідно залучити до справи того, хто ніколи не робить помилок. І кого маестра Альвіанні послухає певніше, ніж свого племінника.

— Батьку, маю до вас справу.

Жаррак помітив, що той повернувся з обідньої зустрічі в місті в доброму гуморі. Це мало зіграти на руку: коли Людовік Армер Прест не вивергав на голови синів прокляття, він міг проявляти нестримну добрість. А однією з ознак тієї добрості було підтвердження правила: Прести отримують усе, чого хочуть.

— Якої синьки тобі треба? — Людовік подивився на сина спідлоба, гасячи усмішку й прикидаючи, чи труйка Гвеннана Альвіанні не мала незворотного впливу на дурне дитя.

За роки служби на Сонцесяйного короля чаротворець устиг побачити, як замішують найскладніші порошки, виважуючи їхні складники на шальках ювелірно точних терезів. Бо варто на грам суміші чи краплю есенції помилитися в той чи інший бік — і навіть із божественним талантом не уникнути трагедії. Людовік Прест переконався в цьому ціною двох пальців на лівій руці, котрих збувся під час дуелі в молодості. Проте тоді ж він завчив і те, що й найбільш обдарований чаротворець не зможе багато досягнути без помочі вмілих алхіміків. Хай більші почесті завжди дістаються тим, хто виходить на поле бою, та майстри порошків стоять у тіні кожної великої перемоги…

Чого ж хотів досягнути Гвеннан Альвіанні, отруюючи Жаррака Етеля? Загадка, яка займала старшого Преста дорогою додому, не стала аніскільки яснішою після прогулянки на свіжому повітрі. Зате його втішила зустріч із главою Мерселлі, котрий аж зі шкіри пнувся, аби не показати, як його ображає вибір короля, який досі не кликав інші великі доми до лінії прикордоння. Глава д’Оленів