Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Тож Людовікові навіть стало трохи шкода, що вранці напався на сина: воно ж неотесане ще, а з ким по юності дурних дуелей не траплялося?

Зараз пильне око не помітило нічого дивного в Жарраковій зовнішності чи аурі — слава святим, скидалося, що труйка сліду не залишила.

— Я б хотів узяти до нашого дому нову служку, — повідомив Жаррак повільно й виважено, ніби алхімік, котрий відміряв кількість запалювального порошку для вибухової суміші. — Поки ви тут, батьку, хочу просити, аби поговорили з тіткою про це. Вас вона послухає.

— Нову служку? Тобі дівок у нашому домі мало? Чи та володіє особливим талантом?

Жарракові здалося, що вступний момент пройшов гладко і батькові думки ковзнули в правильному напрямку. Проте Людовік подивився на сина уважніше і звузив очі.

— Ану назви мені причину.

Юнак мовчки попросив святих, щоб запухле від побоїв обличчя не видало справжніх думок.

— Руки, — відповів він одразу. — Доволі тонкі руки і хороша шкіра. Тітонька тримає її коло себе як особисту помічницю та компаньйонку у виїздах, тому манери теж кращі, ніж у пересічної служки.

— Тонкі руки гарно зв’язувати… Але якої біди тобі аж горить брати її на роботу? Чи ця забаганка перейде до завтра?

Жаррак знав, що чекає на Канре завтра, якщо тітонька не погамує свого гніву. А покладатися на це — ризикова річ. Тому він повів плечима, скривившись від болю, — вивих, хоч і вправлений та підлікований Бергатом, ще відлунював в’язким ниттям.

— Хай це буде дарунком до іменин, — сказав юнак, хоч до його свята наприкінці осені залишалося ще кілька тижнів. — А перейде, то, їй-богу, ще щось вигадаю. Згадую, колись ви мені вже робили схожий дар…

Колись — то було справді давно. В одну з поїздок із віннського дому до дому франського. Жаррак не пригадував, скільки достеменно йому тоді виповнювалося — здається, тринадцять. Акурат достатньо для того, щоб розділити з кимось ложе. Так батько наказав. Було парко й трохи лячно. Хрипів екіпаж. Пальці надміру пітніли й плутались у шворках та складках одягу. Нудота в горлі не давала дихати. У дівчини кровило між ногами.

Дорослі називали це «любов’ю», але Жаррак не вбачав у цьому любові. Нижча дякувала за добрість, але він не вбачав у тому й добрості. Коли батько наказав ударити її, вона однаково дякувала за добрість. І ковтаючи сльози, теж.

Жаррак не пригадував ні обличчя, ні тіла, ні імені. Тільки кров, піт, задуху та затхле повітря. У пам’ять врізалася струна розчарування. Бо в таїнстві двох тіл, яке мало ховати щось сповнене чару, насправді нічого особливого не було. Ані чару, ані любові, ані навіть задоволення — тільки невгасиме розчарування і вогкі дотики сорому. Бо попри все він хотів спробувати ще.

Згадка про давню історію відбилася на батьковому обличчі посмішкою.

— Гаразд, — відказав він. — Подарунки — то святе. Натомість — жодних більше дуелей та дурного геройства.

— Як бажаєте, батьку.

— Добре. Повернімося до справ. Маю для тебе гарну звістку: прибув наказ короля. Ти поїдеш зі мною до кордону. Час долучитися до братів.

— Навіщо? — сторопів Жаррак. — У мене навчання і…

— Навчання не втече. Ти не маєш іти за цією новою модою і бігати до Лекторійного дому. Що захочеш вчити — на все можемо найняти тобі викладача. А війна не вічна. Випала гарна можливість переконати короля, що ти заслуговуєш на визнання. Допомагатимеш нам. Підступи лірців не роблять їм честі, але потребують реакції. Якщо Його Величність побачить тебе в дії, то титул королівського чаротворця буде в руках. Чи очікуєш отримати статок й почесті за красиві очі та довгі коси, як королівська фаворитка?

Жаррак спаленів від таких слів, але змовчав. Немає сенсу перечити зараз.

— Батьку, відправлюся з вами коли накажете.

— Правильна відповідь. — Людовік хлюпнув собі вина з високого графина. — Так не щодня таланить! Покажи все, що маєш за душею. І більше. Материна наука нарешті знайде застосування. А щодо твого дарунку… Так і бути. Сьогодні святкуємо, тож ти отримаєш його. Я поговорю з Юріт Даль, коли підемо до Бернажів. Як її звуть хоч, тонкоруку ту?

— Не знаю, батьку, — відповів Жаррак із полегшенням, і брехня полилася з вуст вільніше. — Навіщо запам’ятовувати імена нижчих?

— Не вигадуй, заради господа, нісенітниць, Людо, — сіпнулася маестра Альвіанні, коли Жарраків батько повідомив їй синове побажання.

Жінка розмашисто розкрила віяло, мовби те мало стати щитом від брата, й відвернулася вбік, розглядаючи новоприбулих. У пишно прибраній вітальні Бернажів вистачало місця. Проте паркий дух стояв у повітрі і сплітався з нудотними ароматами осінніх квітів — маестра Альвіанні не терпіла їх.

— Ти маєш усе, чого забажаєш, брате, — продовжила маестра. — Але у вас, Престів, однаково є хвороблива тяга до мого дому. Це занадто.

— Молодший бавиться. Йому від мене трохи задуже дісталося, то чого б не зрівноважити покарання поблажкою? Тим більше, коли Його Величність погодився взяти Жаррака Етеля на південь, — відповів Людовік з погордою, й сестра зрозуміла: він досі думає лише про війну та синову кар’єру. Відкриття заспокоїло її: отож брат не знав нічого достеменного про Канре.

— Ти ж не хочеш справді взяти її на роботу? — вкрадливо спитала вона, проганяючи погані спогади.

— І на думці не було. Ти що, Жаррака Етеля зле знаєш? Мінливий, як вітер у квітні, і голова вічно в хмарах. Він забуде про цю забаганку швидко. Але я пообіцяв, що донесу до тебе його бажання, а такі речі слід виконувати, Юріт.

— Хіба не знаєш, куди веде дурний інтерес до нижчих? — поцікавилася маестра стиха, здавлюючи в собі бажання повідомити, що слугу вона має намір стратити завтра вранці. Щоправда, намір цей у ній уже слабшав, як і порив гніву, який підхльоснула