Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Я не могла їм перечити. Вони би тоді й мене…

— Знаю.

— То… то ви правда цейво вкрали? Ту їхню баночку?

— Виходить, що так, правда.

— І так, що нічо не вдіяти? Може, попросили б їх? Що ви що сплутали? Чи що ви… Ну жеб я знала! Придумайте чого!

— Припини, Жюстіно.

— Але якби ви їм у ноги бухнулися! Панія ж добрі до вас. Та пані Манно. Та ще б я попрохала. Якби знала, що воно на таке вийде. Я б ніколи… Канре, я б ту каблучку ковтнула і вдавилася б радше, ніж отако…

— Годі, — обірвала її дівчина, вловлюючи, як запаленіли щоки.

Проте Жюссі напосілася дужче:

— А пощо ви здаєтеся так просто? Жити обридло? То виздихати завше вспієте. Підіть до панії. Підіть, кажу вам. Вони самі не свої.

— Це не має сенсу. Вона визначила мені цю покару за злочин, який я вчинила. Якщо маестра бажає вважати крадіжкою те, що я взяла собі її сміття, — то що мені заперечити?

Жюссі невдоволено клацнула язиком:

— Не можна такою бути. Я ж казала: ви сливе панночка. Так не можна.

— Ніяка я не панночка, — втомлено відказала Канре. — Та мою старшу сестру стратили в цьому домі. Нема сенсу чекати милості від вищих.

— Та годі-бо за ту сестру! Ви — не вона!.. Я завше вами милувалася, завше думала, які то Канре ладні. А теперка бачу, що ви ще й дурні та вперті. Хиба можна отак? Хиба мож відкидати своє всеньке життя за дурну помилку?

— Слуг страчували й за менші проступки. Коли маестрі забаглося збутися мене, то вона однаково зробить це. Хіба не розумієш, як мало наше слово важить?

— Страхопудало… — пробуркотіла Жюссі. — Коби я мала яку біду, най святі бережуть… та я б усе зробила, аби лишень вирватися. А ви така, наче все б зробили, лишень би вмерти!

— Ти помиляєшся, Жюстіно. Тепер залиш мене — мушу докінчити листа. Коли підеш до міста, то занесеш, куди скажу? Чи, може, хто інший піде? Але я б не хотіла інших смикати від роботи, а коли ти маєш іти на закупи…

— Та вже ж занесу, не бійтеся. А обідати будете? Чи ще й вморитися голодом вирішили?

— Буду. Чого ж ні.

— То я зайду скоро.

Молодша служка грюкнула дверима. Канре глибоко вдихнула і взялася за олівець.

Коли аркуш, списаний дрібненько з обох боків, закінчився, дівчина вклала його в конверт і опустила браслет до листа. Жаррак казав, що прикраса з чаротворцевої крові — річ дорога й цінна, тож чи не даремною витратою буде, якщо вона обвиватиме її руку в труні? (Якщо їй ще випаде отримати труну — хтозна, чи захоче маестра на це тратитися.)

Жюссі повернулася з супом, гарбузовою запіканкою та вином. Видно, пані Манно вирішила, що перед смертю треба хоча б гарно пообідати. Служка тупцювала біля дверей, поки Канре їла.

— Занеси, будь добра, до дому Престів, коли підеш на закупи, — сказала дівчина, простягаючи конверт. — Хай це передадуть племінникові маестри.

Жюссі взяла послання і здивовано зиркнула на Канре:

— Я була думала, ви кого в місті маєте… А ви…

Проте вона вчасно прикусила язика й позадкувала до дверей.

Дівчина допила вино, хоча воно не йшло до горла. По тому думки стали податливими, тож Канре вирішила: треба прислухатися до Жюстіни, притлумити знагла пробуджену гордість, котра нічого доброго не дасть, і палко перепросити маестру. Але святі розпорядилися по-іншому: за кілька хвилин молодша служка, бідкаючись, повернулася й розповіла, що панія, зла яко бестія, зірвалася й поїхала кудись у справах.

— Це всього лишень дурні діти, Людо, — зітхнула пані Альвіанні, обмахуючись віялом, хоча погода стояла далека від спеки. — Дарма ти так перейнявся тією сутичкою…

— Ті дурні діти мертві. До того ж обоє, — обірвав її батько Жаррака. — До того ж один — від рук мого сина. Я відправив його до тебе, щоб гарантувати безпеку, а не навпаки.

— То знаєш, дорогий брате, треба було дати з ним укупі добрих ланцюгів, щоб я припинала племінничка в домі після повернення з лекцій, — відмахнулася пані Альвіанні, котра думками блукала не тут і, на відміну від брата, не занижувала сили наймолодшого Преста. З її погляду, він був не менш смертоносний, аніж усі інші в цій чаротворчій сімейці.

— Гаразд, — Людовік усміхнувся напрочуд радісно. — Уже можеш за це не турбуватися. Жаррак Етель їде зі мною. До лірського кордону. Пора залучати його.

— Рада це чути, — відказала маестра приязно, хоча їй було байдуже до того, що станеться з племінником. — Тобі вдалося переконати Його Величність, що пора вже? Чи зіграли невідомі мені фактори?

— Щойно до обіду приїхав наказ. Його Величність сам дав згоду на те, аби Жаррака Етеля прикликати. Пощастило? Страшенно пощастило! Тим більше, між нами кажучи, я думав, що, залишаючи осторонь Мерселлі та д’Оленів, він не захоче залучати й мого молодшого. Але не так сталось, як гадалось. Поглянь. — З переможним виразом на лиці глава Престів видобув із внутрішньої кишені вузький конверт, маркований гербом короля. — Утім, зараз розкажи мені про істотніші речі. Яке таке зілля ти згадувала в листі? І до чого тут твої покійні гості?

— Я певна, що ти даси мені відповідь. — Маестра Альвіанні відклала віяло і смикнула шворки шовкової сумочки, де разом із запрошенням на сьогоднішній прийом у Бернажів, парою рубінових шпильок й бутоньєркою сушених троянд ховалася баночка Гвеннанового порошку.

Маестра видобула її й подивилась на брунатну суміш проти сонця.

— Я достеменно не знаю, що це, Людо. Проте Гвенн вирішив, що його життя не таке вагоме, як секрет цієї суміші. Це змушує мене підозрювати: її вага велика.

— Або твій родич мав надто мало клепки й багато гонору. —