Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Жаррак зігнувся від удару. Ліве око запливло кров’ю. Він замружив його, силкуючись не застогнати. Від рани на скроні гарячі струмки дзебеніли по щоці і всотувалися в світло-блакитну шийну хустину, яка прилипла до шкіри.

В останній удар батько вклав усю свою неприязнь — він вгаратав Жаррака наконечником його ж ціпка. А що глава великого роду Престів волів для всього використовувати чар, а не силу власних рук, то несподіваний удар був ознакою його неабиякої злості.

— Ти усвідомлюєш, що взагалі верзеш, невдячний виродку? — видушив із себе Людовік Армер Прест, важко опускаючись у фотель.

Жаррак поворухнув правим плечем. Вивих озвався таким гарячим болем, що юнак миттю пошкодував про цей рух. Він стояв перед батьком, опустивши голову, достоту нижчий. Бо для королівського чаротворця всі в цьому світі нижчі, навіть рідні сини.

— Ця дуель була справою честі, батьку, — озвався Жаррак, знаючи, що м’якості в цьому домі не пробачають. — Гіллан Альвіанні дійшов до зірваності на останній межі. Він міг нашкодити…

— Ти забув про своє завдання? — батько глипнув на сина спідлоба. — Ти моя зброя, Жарраку Етелю.

— І я повівся як зброя.

Клацання. Срібне світло. Удар.

Жарракові ноги підігнулись, але він втримався, не опустився на коліна. Перед очима миготіли багряні й золоті стрічки на батькових грудях — відзнаки від самого короля, символи великих перемог.

— Ти повівся як ідіот, — відповів глава Престів спокійніше: він виплеснув гнів і тепер відчував власну перевагу та правоту.

Після ударів, які до того рясно сипалися на худорляве тіло Жаррака Етеля, Людовік відчував ще й терпке задоволення. Бо ж ясне волосся й холодні очі третього сина нагадували йому Генріену, котра була надто далеко. Тож він міг висловити їй свою ненависть лише так. Лише караючи дитя, котре пішло в матір і хотіло повернутися до неї. Тож його належало зруйнувати для його ж блага. Чаротворець знав: тільки зруйноване під корінь може позбутися всіх слабкостей, скам’яніти і врешті стати зброєю, міцною та надійною, як ім’я Престів.

— Тоді як я мав вчинити? — хрипко озвався Жаррак, сплюнувши кров, котра розтерлася довкола його рота, наче у кровопивць із дитячих казок.

Батько вловив виклик у цій показній покірності голосу та опущених плечах.

— Ніяк. Це не завдання королівського чаротворця. Якби робота — то інша річ. Але поза тим ніщо не варте ризику, на який ти себе наразив.

— Отож я мусив дати зірваному вбити всіх у домі тітоньки? Навіть вашу сестру?

— Героєм себе бачиш, так? Великий рятівник?.. Юріт Даль Альвіанні, до твого відома, чи не найкраще володіє чаром ейфорії з усіх жінок, яких я знаю. Вона здатна без тебе дати лад усьому. І давала лад до твого приїзду — вже сорок років як! Допетрав?

— Я усвідомлюю свою помилку, — видихнув Жаррак і здушив бажання сказати, що там було насправді. Жодна ейфорія не вгамувала б Гіллана. Вона могла ще гірше вплинути на нього, роздражнити непокірний чар. А сили тітоньки не стало б, щоб вивести його з гри, змусити впасти в нетяму чи й знепритомніти. Ні.

Плече розпухало дужче й нестерпно нило.

— Повірю в це, — відрізав батько і потягнувся до графина з вином, а тоді глипнув на сина, котрий стовбичив перед ним, побитий і закривавлений. — Піди до Бергата, хай попрацює з твоїм оком. Ти ж не плануєш із такою пикою вийти в люди сьогодні ввечері?

Канре могла б робити все наосліп. Умилася, розчесала волосся і взялася заплітати його у дві коси, котрі потім треба буде перехрестити на потилиці й закріпити шпильками. Хотілося дати рукам роботу.

Знадвору щось волала пані Манно: слів не розчути, тільки невдоволений тон. Канре заборонили виходити з кімнати, тому вона прислухалася до звуків у домі. Їй хотілося поговорити з сестрами, але всі вони замовкли, мовби вирішили залишити її наодинці саме сьогодні. Заразом зникли і страхи. Врешті, важко боятися чогось, коли в тебе залишився один тільки день.

Канре зняла з зап’ястя браслет і придивилась до камінців. Від одного погляду на них дівчину обсів жаль до власної безталанності. Проте вона обсмикнула ці думки, як нитки з пошарпаної хустки. Натомість сіла до листа і подумки подякувала Карі за те, що та навчила молодших сестер грамоти. Бо слова, якими Канре хотіла востаннє звернутися до чаротворця, вона б не дозволила записати чи прочитати нікому іншому.

«Дорогий Жарраку», — вивела на чистому аркуші й закусила кінчик олівця. Слова, які вирували в думках, почали здаватися недоладними на папері. Любити й дякувати — вона знала мало красивих слів для цього. А слова, сказані ночами, у світлі дня не видавалися доречними для листа.

Та тут увійшла Жюссі, зачинила за собою двері й притулилася до одвірка спиною.

— А що ви..?

— Пишу листа.

— Вашому… отому, до котрого ви ходили були?

— А який тобі в тому інтерес?

— Я… — Жюссі відкрила рота й так і заклякла, а потім бухнулася на підлогу, чолом до стоптаних дощок. — Це я все, Канре, їй-божечки, хай би мене спопелили вищі! Це все я, та я ж не знала, що панія… та що ви… Та вони наказали! То що ж я могла?..

— Знаю, — відповіла дівчина, бо все було задумом маестри. Все, крім злощасних рум’ян. А коли сама панія воліла покарати її, то що могла зробити молодша служка?

Та відірвала чоло від підлоги й на колінах підповзла до ліжка:

— Панія хотіли тілько провчити вас. Щось ви-сте їм не догодили. І вони…

— Знаю.