Читати книгу - "Згадай мене, Уляна Пас"

- Що це було? - питаю тихо, коли поцілунок закінчується, а емоції все ще не згасають. Рома зовсім поруч, продовжує мене розглядати, а я не вірю у те, що все це відбувається насправді. 

- А на що схоже? - він усміхається і заправляє мені за вухо пасмо волосся. 

- На поцілунок, - шепочу.

- Отже, це поцілунок, - відповідає так, наче в цьому немає нічого дивного. - Не роби такі великі очі,  Ді. Я хотів це зробити вже давно. Просто в голові постійно крутилося це бажання. Ми точно були тільки друзями?

- Вже і не знаю… - нервово усміхаюся. - Але… ти ж був з Анею. Як це?

Зовсім не хочу думати про те, що Рома і з нею цілувався. А, можливо, не тільки цілувався. Якщо це дійсно було, я не знаю, чи зможу так само сильно хотіти прихильності цього хлопця.

- Між нами нічого не було, Ді, - спокійно відповідає. - Аня - доволі набридлива особа, але я жодного разу не давав їй приводу думати, що між нами може бути щось більше за дружбу. Я сьогодні тільки переконався, що і тобі не варто з нею дружити. 

- Так я і сама це знаю, - відповідаю. - То що це виходить? Цей поцілунок щось означає для тебе?

- Звісно, - Рома обережно кладе свою долоню мені на шию, а тоді великим пальцем торкається до ніжної шкіри. - Я не звик цілувати усіх підряд, Ді. І хоча я зовсім не пам'ятаю тебе, моє серце підказує, що зараз я все роблю правильно. Мене тягне до тебе і перечити цьому я не хочу. 

- Мені здається, що між нами дійсно було щось більше за дружбу, - кажу тихо, розглядаючи уста хлопця. - Шкода тільки, що зрозуміла я це надто пізно. Коли мало не втратила тебе. 

- Ще не пізно, Ді, - Рома ледь помітно усміхається, і мені хочеться зробити те ж саме. - Я тут. І нікуди не зникну більше.

Я хочу йому вірити і, коли хлопець накриває мої уста своїми вдруге, впевнено огортаю руками його шию, щоб між нами не було навіть міліметра вільного простору. Я жодного разу не відчувала нічого подібного поруч з Захаром. Його поцілунки не викликали в моїй крові такого шаленого виру. Наче весь світ залишився десь за межами цього автомобіля, а наш світ, особливий, тільки тут і зараз. 

Ми розходимося по домівках тільки через пів години. Рома не поспішає мене відпускати, а я не готова просто піти. Важко собі зізнаватися, що мені страшно завершувати цю ніч. А що, коли завтра Рома скаже, що все це нічого не означає? Я ж не переживу цього… 

Спочатку він навчив мене літати, а тоді просто взяв й обрубав крила… Ні, цього не може бути! Мій Рома не такий! 

Та лякає мене якраз те, що цей Рома більше не мій, і я не знаю, що там за процеси відбуваються у його голові саме в цю мить. 

Засинаю швидко, хоча здавалося, що ця ніч буде без сну. А от прокидаюся задовго до сніданку. На годиннику шоста ранку, а заснути більше не можу. Не втримавшись, зазираю у вікно, щоб перевірити, чи горить світло в кімнаті Роми, і сильно дивуюся, коли бачу, що таки горить. 

Беру в руки телефон і поки не передумала пишу йому повідомлення. Дзвонити трохи страшно, тому цей варіант здається мені оптимальним. 

"Чому не спиш?"

Відправляю і завмираю з увімкненим екраном. Боюсь проґавити його відповідь, якщо вона буде, звісно. 

"Не спиться. А ти чому?" 

Відповідь приходить швидко, але, прочитавши її, важко зрозуміти настрій самого хлопця. 

"І мені не спиться…"

Хочеться так багато написати, але доводиться стримуватися. Спочатку хочу зрозуміти, чи не шкодує Рома про вчорашній вечір. Але запитати у нього прямо не вистачає сміливості. 

"У мене є ідея. Зможеш вийти через п'ять хвилин?"

Його повідомлення сильно дивує і зацікавлює. Швидко відповідаю, що вийду, і сподіваюся, що батьки ще сплять і не помітять мого зникнення. Одягаю джинси та теплу кофту з капюшоном і, ніби злодійка, спускаюся сходами на перший поверх. На ноги кросівки - і я готова! 

Відмикаю двері і виходжу на ґанок, але, коли бачу Рому біля автомобіля, завмираю, наче вкопана. На ньому така ж кофта сірого кольору і блакитні джинси. 

- Що ти задумав? - наближаюся до нього, й неочікувано хлопець притягує мене до себе за талію. Не встигаю нічого додати, як його уста вже накривають мої. 

Ну ось, здається, дарма я хвилювалася! Ромі все ще хочеться мене цілувати, і це хороший знак. 

- Поїхали, Ді! - він усміхається, все ще тримаючи мене у своїх обіймах, а тоді відчиняє двері і чекає, коли сяду всередину.

- Так і не поясниш, куди ми їдемо? - цікавлюся, коли межі міста залишаються за нашими спинами.

- Хочу зустріти з тобою наш перший світанок, - відповідає, і все одразу стає зрозуміло. Ми їдемо на те саме місце, де бували так багато разів. Тільки цього разу все інакше. Рома тримає мою руку у своїй, і мені тепло-тепло, наче замість серця зараз обігрівач. А може, це почуття так дають про себе знати?

Автомобіль зупиняється на тій самій горі, де ми були ще кілька днів тому. Над містом видніються перші промені сонця, а я радію, що сьогодні на небі немає жодної хмаринки. Таке враження, що навіть погода за те, щоб ми були разом.