Читати книгу - "Моя зухвала, Ема Ноель"

Плетуся порожньою вулицею. На вулиці вже починає світати. Найхолодніша пора доби, це я знаю з власного досвіду. Залишки одягу не дуже гріють, і я сумую по залишеному в клубі светрі. Та і всі мої речі й документи залишилися там. Браслет на руці обпікає холодним металом.

Я йду містом, у якому виросла й де сформувався мій характер. Мій дім, де власного дому в мене насправді немає. Іду без мети, в очікуванні і страху. Хоча, мета в мене все ж є. Я хочу, щоби він мене знайшов. А якщо не знайде, що тоді? Йти до нього самій?

Не знаю, що мені робити далі. Що робити, якщо план виявиться провальним.

Вдалині мчить автомобіль. Я відходжу на узбіччя, далі, на безпечну відстань, і дивлюся. Якщо мене знову спробує хтось викрасти, я маю бути готова. Я вже нічому не здивуюся. Але за мить я впізнаю це авто. Воно гальмує біля мене з пронизливим писком шин. Відчиняються двері з боку водія і звідти вискакує чоловік.

Він.

З почервонілими білками, скуйовдженим волоссям і колами під очима. Втім, я навряд чи маю кращий вигляд.

Зупиняється за крок від мене. Не розумію, хвилюється він, злиться, чи відчуває полегшення.

Роздивляюся його зовсім інакше, ніби вперше побачила, прозрівши.

Але хіба тепер я кохаю його менше? Після всього, що дізналася? На жаль, ні. Здається, навіть ще більше. І від того все складніше.

От якби він зараз розвернувся й пішов, або почав кричати і принижувати мене, або… не знаю, вдарив, мені б стало легше жити з моїм вибором.

Але те, що я бачу в його погляді, той вогонь і спрага, вони анітрохи не допомагають. Він злякався. Злякався за мене. Я бачу сліди безсонної ночі на його обличчі. Я бачу біль і страх у глибині його очей. Тепер я бачу все.

Я бачу, що я йому не байдужа.

Але чи потрібно мені це тепер?

Чи не легше було б побачити, що я для нього просто дівчинка, про яку він зобов’язаний піклуватися? Побачити, що я для нього скалка в дупі, тягар, який його дістав і від якої він мріє позбутися, було б значно легше.

Його пальці міцно стиснуті в кулаки. Губи витягнулися в тонку лінію. А очі пожирають мене.

Ми стоїмо так кілька секунд, розглядаючи один одного й не наважуючись зробити крок назустріч.

Я хочу, щоб він пішов. Так було б простіше. Правильніше.

Але він не збирається йти.

— Пробач мені, — каже тихо, але чітко. Хрипкий низький голос тремтить, розбурхує мою уяву.

Я уявляю, як він цим голосом може шепотіти інші слова, інтимні, особливі.

— Навіщо? — питаю так само тихо, ледь стримуючи стогін. — Ти не зобов’язаний. Ти нічого мені не винен, — мимоволі накриваю долонею браслет на моєму зап’ясті.

— Тому що хочу, — пестить поглядом моє обличчя, блукає ним, зупиняючись то на очах, то на губах. — Я казав тобі правду, — додає за мить. — Я пішов, щоб остаточно з нею порвати. Це не можна було зробити просто по телефону, тому що… цей шлюб — це бізнес-проект, запланований ще моїм батьком. Міла думала, що я прийшов, тому що хочу помиритися з нею. Весілля, злиття бізнесу мого батька і її, двох найбільших корпорацій... Я відмовився. Мені це не потрібно. Мого батька більше немає. І я, на відміну від нього, нічого не підписував. Я… не хочу на тебе звалювати свої проблеми. Головне, що все позаду. Я все владнав. Я абсолютно вільний. І, сподіваюся, що ти даси мені шанс…

Руслан замовкає. Дивиться на мене в очікуванні відповіді. Дивиться так, як смертник на суддю в очікуванні помилування.

А я так хочу, щоб він мене обійняв. Щоб не питав, а згріб в обіймах і поволік у свою печеру. Закинув на плече й поніс мене додому, хоч в положенні вниз головою в мене й виникає запаморочення. Виявляється, мені це подобається. Подобається, що він власник. Подобається, що завжди мене знаходить і забирає додому. Мені добре з ним.

Заплющую очі. Заплющую, тому що їх щипає від сліз. Чому все так складно?

Але я ж можу хоча б ненадовго забути про всі "але"?

— Руслане, — здригаюся, вимовляючи його ім’я, і розплющую очі. Здається, він теж тремтить, — тоді просто забери мене додому.

На його обличчі застигає подив. Він не вірить тому, що чує. А за мить усмішка полегшення з’являється на обличчі Руслана і він згрібає мене в обіймах, від яких дихати стає важко.

— Моя маленька шпінель, злючка-колючка. Будь ласка, ніколи більше так не роби. Я думав помру, поки знайшов тебе.

Руслан відхиляється. Однією рукою так само міцно тримає мене за талію, іншу запускає в волосся, стискає його. Мені здається, він зараз проковтне мене, як удав, стільки жадібності ковзає в його погляді. Але замість цього він ніжно торкається моїх губ у легкому, невагомому поцілунку.

Тремчу в його руках, немов листок від пориву вітру. Теплого вітру, який пестить мене й огортає турботою.

Невже в ньому стільки суперечностей? Стільки ніжності й холоднокровності одночасно?

— Зачиню на замок і ніколи більше не відпущу, — шепоче у вухо ніжним оксамитовим голосом.

Зачинить?

Виплутуюся з його рук і дивлюся спантеличено. І трохи злякано.

— Ну, що мені зробити, щоб ти від мене не тікала? — запитує вже серйозно.

— Не знаю, — тисну плечима, — бути чесним, не замовчувати деякі важливі деталі про своє життя.

У погляді Руслана ковзає невдоволення, але він швидко справляється зі своїми емоціями.

— Я постараюся, — відповідає, і мені його відповідь подобається. Принаймні, чесно. Руслан торкається губами кінчика мого носа і веде мене до автомобіля.