Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

Зранку ми знову були самі, сиділи коло ліжка Паулі, ситно поснідали й дослухалися до звуків іззовні. Нарешті вдова наважилася визирнути на сходи, побігла нагору до книгаря, де й досі живе понад десяток сусідів. Повернувшись, вона вичавила з себе: «Ходи. І дай залишки вазеліну». Вона важко ковтає, в очах — сльози.

Їй розповіли, що вчора вночі, коли стемніло, власник лікерного заводу повернувся до дружини. Він пробрався через фронт, обійшов війська і прослизнув назад разом зі своєю рудокосою Ельвірою, яка залишалася з ним на посту в лікерній фабриці. Для чого — не знаю. Може, вони разом хотіли захистити пляшки з алкоголем? Мабуть, це якийсь первісний людський інстинкт — у разі небезпеки чіплятися за майно.

Разом з удовою ми пішли до них нагору. Квартира на п’ятому поверсі. З’ясувалося, що пишногруда дружина лікерника, якій випала «честь» стати першою жертвою переслідувань росіян у підвалі, відтоді — тобто, уявіть, понад тиждень! — прожила на своєму п’ятому поверсі без жодних надокучань. Вона мала повну ванну води, якісь харчові запаси і залишалася зовсім сама. Я їй вірю. Річ, мабуть, у тім (на жаль, ми збагнули це надто пізно), що росіяни не люблять підійматися нагору. Переважно це селяни, які виросли на першому поверсі, близько до землі, й не звиклі до сходів. Крім того, в них є відчуття, що коли вони так високо, то відрізані від світу, й, щоб спуститися, теж треба багато часу. Одне слово, так високо вони не наважувалися підійматися.

Ми ввійшли до квартири навшпиньках — так, наче прийшли навідати хворого. Рудокоса сидить на стільці, втупивши очі поперед себе. Ноги опустила у відро, повне води. Вона відмочує пальці ніг, бо, як нам пояснив чоловік, ноги в неї геть побиті й натерті до крові. Ноги самого фабриканта теж мають дуже кепський вигляд. Обоє босоніж перейшли через весь фронт по зруйнованих вулицях і румовищах. Черевики в них забрали росіяни.

Рудокоса, в самій комбінації, поверх якої накинута аж надто широка — мабуть, позичена в господині — блузка, постогнуючи, ворушить пальцями ніг. Чоловік тим часом розповідає, що фабрика цілих два дні була в зоні бойових дій, і спершу німецькі, а потім російські війська мирно забрали рештки алкогольних запасів. Зрештою росіяни, нипаючи в пошуках горілки, натрапили й на них за дерев’яною перегородкою: Ельвіру, його, а також іще одну жінку, працівницю фірми, яка разом із ними знайшла там прихисток. Після цього чоловік стенує плечима і, не бажаючи більше розповідати, виходить на кухню.

«Вони стояли в черзі, — пошепки пояснює нам дружина фабриканта, а рудокоса все ще мовчить. — Одне за одним. Вона розповіла, що їх було не менш як двадцять, але напевно не знає. їй довелося майже всіх прийняти самій. Бо інша жінка їм не підійшла».

Я дивлюся на Ельвіру. Її рот на зблідлому обличчі нагадує синю сливу, кутики губ опущені.

— Покажи їм, — говорить господиня.

Не кажучи ані слова, жінка розкриває блузку і показує нам покусані й кольорові від синців груди. Я ледве можу про це писати, — мене знову починає нудити.

Ми залишили їй рештки вазеліну. Хіба можна на це щось сказати? Ми нічого й не казали. Але вона заговорила сама. Зрозуміти її було непросто, — в неї надто спухли губи. «Я в цей час молилася, — сказала вона, — весь час тільки молилася: дорогий Боже, дякую тобі, що я п’яна». Бо перед тим, як стати до неї в чергу, росіяни добряче накачали жінку тим, що знайшли на місці, і в процесі теж давали їй час від часу хильнути. За все це ми дякуємо фюреру.

Крім того, після обіду було багато різної робити — чищення і прання. Час ішов. Я страшенно здивувалася, побачивши раптом у кімнаті майора: його впустила вдова. Цього разу він приніс новісіньку колоду карт, яку розклав на покривалі ліжка Паулі. Здається, вони знайшли гру, правила якої знають обоє. Я на цьому не розуміюся, тож тихенько вислизнула до вдови на кухню й пишу ці рядки. Майор навіть приніс із собою «гроші на гру» — монети в три і п’ять марок, які в нас уже давно не ходять. Де він їх знайшов? Я не наважуюся питати. Сьогодні він не приніс нічого випити і вибачився за це перед кожним зокрема. Та хай не переймається, сьогодні він наш гість: фабрикант дав нам пляшку.

Понеділок, 7 травня 1945

Досі прохолодно, але вияснюється; часом визирає сонце. Ніч знову була неспокійна, майор часто прокидався і будив мене стогонами. Його коліно наче гоїться, але коли він об щось зачіпається, його болить. І все ж я недостатньо відпочила. До речі, майор розповів про двох сестер (тих, які розважаються і зайняли покинуту квартиру на першому поверсі). Аня і Ліза — так їх називають російські офіцери — користуються серед них великою популярністю. Одну з сестер я бачила на сходах: дуже симпатична, вбрана в чорне і біле, висока і привітна. Знизавши плечима і ледь знітившись, майор розповів про хвацьку поведінку обох жінок. Сьогодні його серед дня запросили в квартиру, де сестри лежали в ліжку з двома чоловіками й, сміючись, кликали його приєднатися, — пропозиція, яка шокувала доволі консервативного за світоглядом майора навіть тепер, коли він про це розповідав. Особливу принаду для росіян становить, мабуть, і милий трилітній хлопчик, син однієї з сестер; майор каже, що той уже белькоче три російські слова, а чоловіки, які приходять, усіляко з ним панькаються.

Далі — новий день. Так дивно жити без газет, календаря, годинника та ультимо[18]. Час без часу, що тече, наче вода, а єдиними стрілками є чоловіки в чужих уніформах.

Іноді мене саму дивує, як терпляче я фіксую цей позачасовий час. Для мене це друга спроба розмови з собою на письмі. Перша була ще в шкільні роки. Нам тоді було по п’ятнадцять-шістнадцять, ми носили темно-бордові шкільні берети й нескінченно сперечалися про Бога і світ. (Інколи ще про хлопців, але дуже поблажливо.) Коли посеред року в нашого викладача історії стався інсульт, йому на заміну прислали новеньку вчительку. Кирпата асесорка, яка вибухнула в нашому класі, наче бомба. Вона зухвало сперечалася з нашим патріотичним підручником із історії. Фрідріха Великого вона називала відчайдухом. Натомість хвалила соціал-демократичного президента Еберта, котрого наш попередній професор не раз іронічно називав «підмайстром лимаря»