Читати книгу - "Знак біди"

Йшла перша весна їхнього спільного з Петриком життя, нехай не на своїй землі, а в чужій хаті, зате в любові, мирі й злагоді. Вона вже ходила з новою людинкою під серцем, іноді слухала її порухи, і думки линули у прийдешнє, туди, де їх буде вже троє. Цей невидний жайвороночок заторкнув у ній щось дуже співзвучне в душі, на якусь хвилю вона до решти віддалася йому, вслухаючись у спів і водночас у звучання власних душевних дзвонів. Але ненадовго. Того ж дня під вечір розходився сіверкий[57] холодний вітер, із-за яру насунула обложна синя хмара, сильно постуденіло, а увечері посипав сніг. У природі все раптом перемінилося, спохмурніло, довкілля засіріло під снігом, від весни не залишилося й знаку. У комірчині стало по-зимовому холодно, але натопити там не було як, бо кам’яну грубку колись топили по-чорному, дим виходив у віконце під стелею, яке тепер було закрите дошками і мохом. На ніч Степанида принесла в банячку жару з хати, отак трохи зігрівалися, і вона все думала, а як же ті жайвороночки у полі? Співу їхнього не стало чути на багато днів, у засніженому лелечому гнізді на старому кленові у Висілках стриміли дзьобаті голови лелечого подружжя, уночі брав добрий морозець, позамерзали калюжі, кілька ночей, не стихаючи, вив поза хатою вітер. З дня на день люди чекали, що потеплішає, та марно, сніг, щоправда, довго не лежав, розтанув, але потім знову посипав навпіл із холодним дощем, усе навколо розкисло, буяв та й буяв гнилий північний вітер. В поле було не вилізти, люди вистромлялися з хати хіба щоб доглянути худобу і знову забивалися в тепліший куточок — чекати.

Отакої години, коли вона якось вийшла до сіней, щоб натовкти свиням картоплі, а Петрик став у комірчині розбирати всіляку упряж, з двору долинули голоси незнайомих людей. Покинувши товкача, вона відхилила двері, до яких уже йшли від хвіртки троє чоловіків. У передньому — вусатому, усмішливому мужикові у військовому картузі — вона не відразу впізнала Ципрукова з волосного комітету, другий був бідно одягнений у свитину висілківський комсомолець Гришко, а третій ніс під пахвою жовту картонну папку з поворозочками і був незнайомий — може, хто з повіту чи навіть вище. Чоловіки привіталися, і Ципруков спитав, чи вдома Адольф Яхимовський.

— Пане Адолю! — гукнула вона, відхиливши двері до хати, щоб господар вийшов назустріч гостям, але ті самі, не чекаючи запрошення, посунули у двері. Вона залишилась, де стояла, — у сінях над казаном з вареною картоплею, але не могла не почути, про що вони там говорили в хаті. Петрик також вистромився з комірчини — затамувавши дихання, вони обоє слухали.

Зрештою, невдовзі все стало зрозумілим — приїжджі описували хутір. Найперше почали із землі, перевіряли за документами хутірські наділи, межі, з’ясовували, скільки й чого засіяно, скільки в оренді. Питалися про наймитів та орендарів і все записували до своєї картонної папки.

Адольф Яхимовський походив з якогось старого шляхетського роду, що колись був багатий, але потроху убожів і, як казав Яхимовський, вужчав клином. Якось, бувши у доброму гуморі, пан Адоля показував Степаниді старі пожовклі папери з гербами та обкришеними червоними печатками, де було описано всі володіння Яхимовських-предків — і тут, і в інших місцях. Його дід мав фільварки під Дрисою, у Підсвіллі та ще десь, але цей хутірець був чи не останнім притулком збіднілого роду, і хоч Адольф упродовж років намагався з усіх своїх старечих сил, аби зберегти якщо не колишнє багатство, то хоча б решту давнього гонору, це йому вдавалось погано. Двоє його синів, які народилися на хуторі, батькові допомагали мало, обидва, підрісши, подалися у міське життя, до університету у Вільні і тільки вряди-годи влітку навідувались на хутір, але тижнів на два — не більше. Відколи почалася війна з німцями й Вільня опинилася по той бік фронту, від синів не було жодної вісточки, пан Адольф не любив про те говорити, але Степанида знала: чекав їх з останньою надією, та марно. Не дочекавшись, померла стара Адолиха, господарство й худобина тримались на Степанидиних плечах, а землю Яхимовський здавав у оренду — з половини чи як домовляться, на решту наймав на сезон наймитів. Був він чоловік мовчазний, спокійний і загалом не розбещений життям, не злий — за це найбільше шанувала його Степанида й трималася хутірського хліба. Хоч бувало несолодко, знала: легше не буде. Тепер же, почувши ту розмову в хаті й дещо зрозумівши, вона раптом відчула себе на крутому повороті життя, тільки не могла збагнути: куди той поворот — до ліпшого чи до гіршого? Але що настали інші часи, це було зрозуміло.

Зробивши все, що треба було в хаті, чоловіки повиходили на подвір’я оглядати майно. Пан Адольф з ними не вийшов — зажурений, залишився, як був, біля столу на ослоні, а вона пішла показувати начальству збіжжя у коморі, хлів, двох коней, підсвинків. Захожі рахували та все записували на папірець — і зерно у засіках, і льон у повітці, і скотину, й вона спитала у Ципрукова, для чого вони оце перевіряють. Ципруков розтлумачив, що це експропріація, бо майно експлуататорів переходить тепер у власність народу. Степанида не дуже зрозуміла, що це таке, і запитала, тамуючи маленьку кволу надію: «А земля ж як?» І Ципруков сказав, що землю поділять між безземельними і наймитами та щоб Петрик назавтра раненько прийшов до волвиконкому, де все й вирішиться.

Вона аж затремтіла, мов із переляку, на ту приголомшливу новину і, коли чоловіки пішли з подвір’я, довго не могла наважитися сказати про те Петрові. Вона просто готова була стрибати на радощах — подумати лишень: вони заволодіють своєю землею, і без грошей, без сварки, без сусідів і прохань — отримають, і все. За правом експропріації.

Коли вона сказала про те Петрикові на дривітні, той випустив із рук поліно й сів повз колоду — просто в болото. Зараз же підхопився, почав обчищати штани, а вона засміялася,