Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

— А що нам залишалось робити? — Ганна радісно усміхнулася.

Марцін знову знизав плечима.

— Я побоююсь за Янека, — мовив він.

Тепер і Ганну починала тривожити доля Клосса. Вони розсталися недавно, і тоді, коли розставалися, Ганні здалося, що він перебуває в цілковитій безпеці, однак залишається він тут-таки, і тому кожної миті загрожує йому смерть.

— Дозволь мені ще не виїжджати з Варшави.

Марцін не приховував свого невдоволення.

— Кинь ці дурощі! — різко кинув він. — Зараз же їдь звідси на вокзал і зголошуйся до Бартека в Радомі. Якщо я тебе тут ще раз побачу, вважатиму, що ти не виконуєш наказ.

Коли Ганна вийшла з антикварної крамнички, до неї знову повернувся веселий настрій. На вулиці чомусь не видно було німецьких мундирів. Юнак з букетиком у руці усміхнувся до Ганни, і вона відповіла йому усмішкою. Йшла повільно, розглядаючись навкруги, бо все ще сподівалася, все ще мала якусь надію побачити Клосса, хоча й знала, що він не може прийти сюди, що він зайнятий у себе на роботі, в тому проклятому абвері. Стала на трамвайній зупинці. Саме під’їжджав нульовий номер, і в цю мить Ганна помітила, що до неї біжить капітан Рупперт. Німець був близько, так близько, що все одно не втечеш Він впізнав її ще до того, як вона встигла прийняти якесь рішення. Трамвай зупинився, і Ганна метнулась до другого вагона, але Рупперт був уже поруч і схопив її за руку.

— Пустіть мене! — закричала Ганна.

Люди, вдаючи, нібито нічого не бачать, обминали їх і заходили в вагон. Трамвай рушив.

— Я з вами не знайома! — ще раз крикнула дівчина і вчепилася за ручку дверей, але в цей час на тротуарі з’явився жандармський патруль.

— Заарештуйте її! — наказав Рупперт.

Лотгар сказав, що в Рупперта є ще один, останній шанс — знайти ту дівчину. І Рупперт її знайшов, однак, доповідаючи про це штурмбанфюрерові, відчував якийсь несмак, якусь гіркоту. Гадав, що йому принаймні подякують, що, можливо, все це якось скінчиться, все ще мав надію вирватися з цих тенет. Але реакція Лотгара була цілковитою несподіванкою для нього:

— Ти дурень! — заверещав гестапівець.

Рупперт відчув, що руки його тремтять; протягом кількох останніх днів він уже звик до образ, усвідомлював, що вже не реагуватиме на жодну зневагу, однак ніяк не міг приховати тремтіння рук. Увесь час капітан повторював у думці, що належало б сказати цьому одоробалові, цьому нікчемі й негідникові, котрий невідомо яким чином прибрав до своїх рук владу над людським життям і смертю, але — мовчав.

— Ти дурень, — повторив уже спокійно Лотгар. — Хто тобі сказав, що я хочу її заарештувати? Ти повинен був не спускати з неї ока — от і все. Такий був шанс! Ідучи слідом за цією дівчиною, ми змогли б добратися до їхнього підпілля! — Лотгар сів за письмовим столиком і холодно дивився на Рупперта. — Ти, Рупперт, нам, власне, вже не потрібний, — сказав він. — Ти зазнав провалу, Рупперт. А може, ти зробив це навмисне? Ану, зізнавайся: може, й далі провадиш подвійну гру?

Рупперт хотів би щось сказати, хотів би запротестувати, але слова застигли на губах. “Я ж німецький офіцер”, — думав він і мовчав, відчуваючи, як дерев’яніють його коліна, і увесь час пам’ятаючи, що це він, капітан Рупперт, один із спадкоємців відомого німецького роду, стоїть, виструнчившись перед колишнім комівояжером, лапи якого він потрапив.

Однак лють Лотгара дійшла найвищої точки тільки на хвилю. Задзвонив телефон, і Лотгар вислухав рапорт, ший навіть його, вихованця солідної школи гестапо, змусив втратити рівновагу. Зникла Беніта фон Геннінг.

Лотгар вигнав з кабінету Рупперта — він ще викличе його пізніше і притисне до стіни, а тепер у нього є інша робота. Професор фон Геннінг вже підняв тривогу аж у Берліні, подзвонив до групенфюрера, а він, Лотгар, не розуміє і не буде розуміти й після кількох годин допиту, як все це могло статися. Вартовий, котрий стояв біля хвіртки, клявся, що Беніта повернулася до вілли десь пів на дванадцяту ночі, перед зміною варти. Всі жандарми, які пізніше вартували біля будинку професора, свідчили, що після того більше ніхто не виходив з вілли. І ніхто не заходив Професор фон Геннінг повернувся з прийому в генерала аж на світанку. Як же це сталося? Яким чудом могла зникнути Беніта? Куди вона пішла? Хто її викрав? А якщо викрав, то як він зміг обманути пильність вартових? А може, й жандарми учасники змови? Ні, це неймовірно! Ті, кого він вибрав для охорони вілли, були його найкращими працівниками, неодноразово перевіреними людьми, отож не могли провалити таку справу.

Кількома годинами пізніше це ж саме розповів він і групенфюрерові, коли той викликав його до свого просторого кабінету, вікна якого виходили на сіру, завжди безлюдну Поліцайштрассе. Групенфюрер сидів у фотелі й холодним поглядом дивився на Лотгара. Лотгар стояв перед ним виструнчившись і думав, що, порівняно з групенфюрером, він — ніщо, пішак, якого в будь-яку хвилину можна зіслати на Східний фронт або ж розстріляти в підвалі. Це, однак, не збуджувало в ньому протесту; він відчував тільки одне: страх, той самий страх, який повинні були відчувати люди, що, виструнчившись, стояли в його кабінеті.

— Я зробив усе, що було можливе, пане групенфюрер, — пояснив Лотгар.

— Нічого ви не зробили, — холодно відповів високопоставлений чиновник. — Якщо дочку Геннінга не буде знайдено в найближчі два дні, я не хотів би бути на вашому місці. Що ви знаєте про Беніту фон Геніннг? — запитав він.

— Вона — наша агентка ще з часу навчання в політехнічному інституті в Берліні, — відповів Лотгар.

— Чи могла вона вийти з вілли так, щоб її ніхто не помітив?

Цього Лотгар не знав. Така можливість, мабуть, була, якщо дівчина вийшла-таки. Але чому вона зникла? Може, працювала на чужу розвідку? Ні, це, здається, виключено…

Групенфюрер устав.

— Ви, Лотгар, занедбали справу, надзвичайно важливу для нашої імперії і для дальшого ведення війни. Чим ви можете запевнити нас, що досліди фон Геннінга все ще залишаються таємницею для ворога? — сказав він тихо.

Лотгар чекав, що будуть кричати на нього, і тому мовчав, заскочений спокійним тоном, що не обіцяв нічого доброго. Групенфюрер порадив йому вести якнайактивніше розслідування, допитати всіх, хто мав щось спільне з Бенітою фон Геннінг, насамперед — того обер-лейтенанта Клосса з абверу, який нібито залицявся до неї. Воднораз начальство завдало Лотгарові болючого удару.

— Безглуздо, по-ідіотськи безглуздо, ви, Лотгар, вчинили, заарештувавши дівчину з польської розвідки. Треба було стежити за нею й добратися