Читати книгу - "Щира шахрайка"

— Тебе не виганяли, — уїдливо промовила Імоджен. Форрест відклав свій журнал.

— Ні, справді, мене вигнали, — обоє вже були зацікавлені. — Через проституцію, — сказала Джул.

Обличчя Імоджен потемніло.

— Жартую. Це був жарт.

Імоджен почала сміятися, повільно й тихо, затуливши рот рукою.

— Тіна, чи як там її, мала звичку хапати мене за штани і труси й різко натягувати вгору, а також виголошувала погрозливу маячню в роздягальні, — сказала Джул. — Зрештою я вдарила її головою об цегляну стіну. Як наслідок, їй накладали шви.

— Це та, з хвилястим волоссям? Висока? — уточнила Імоджен.

— Ні. Менша, та, що крутилася довкола високої.

— Не можу її уявити.

— Це на краще.

— І ти вдарила її головою об стіну?

Джул кивнула.

— Я забіяка. Можна назвати це даром.

— Забіяка? — перепитав Форрест.

— Боєць, — відповіла Джул. — Не задля розваги, але… ну, розумієш. Самозахист. Боротьба зі злом. Захист Готем-Сіті[46].

— Не може бути, щоб я ніколи не чула про те, як ти відправила дівчину до лікарні, — сказала Імоджен.

— Це тримали в таємниці. Тіна не хотіла про таке розповідати через те, що вона робила мені до того, як я її зупинила, розумієш? І це виставило б Ґрінбраяр у негарному світлі. Дівчата б’ються. Це сталося просто перед зимовим концертом, — пояснила Джул, — коли приїхали всі батьки. Мені дозволили заспівати на концерті, перш ніж вигнати. Пам’ятаєш? Керевей виконувала соло.

— О, так. Пейтон Керевей.

— Ми співали пісню Ґершвіна.

— І пісню «Рудольф»[47], — додала Імоджен. — Ми були занадто дорослі, щоб співати «Рудольфа». Це було сміховинно.

— Ти була вдягнена в синю оксамитову сукню зі шлярками попереду.

Імоджен закрила обличчя долонями.

— Не можу повірити, що ти пам’ятаєш цю сукню! Мати завжди змушувала мене вбиратися в таке на свята, а ми ж навіть не святкували Різдво. Вдягала мене, наче американську ляльку.

Форрест штурхнув Джул у плече.

— Ти, мабуть, восени почнеш навчатися в університеті.

— Насправді я рано закінчила середню школу і вже рік як студентка.

— Де?

— У Стенфордському університеті.

— Знаєш Еллі Торнберрі? — запитала Імоджен. — Вона також там навчається.

— Не згадаю.

— А Вокера Д’Анджело? — запитав Форрест. — Він здобуває ступінь з історії мистецтва.

— Форресту подобається університет, — сказала Імоджен. — А для мене він був наче будинок у чортовому пеклі, тож я більше не навчаюся.

— Утім, ти не дуже й намагалася, — заперечив Форрест.

— Ти говориш, як мій батько.

— О, бу-бу-бу.

Іммі наділа сонцезахисні окуляри.

— Форрест пише роман.

— Що за роман? — спитала Джул.

— Трохи Семюела Беккета[48] в поєднанні з Гантером С. Томпсоном[49], — відповів Форрест. — А ще я великий шанувальник Пінчона[50], тому відчуватиметься його вплив.

— Прапор тобі в руки, — сказала Джул.

— Ох, ти справді забіяка, — озвався Форрест. — Мені типу вона подобається, знаєш, Імоджен?

— Йому подобаються норовливі дівчата, — пояснила Імоджен. — Це одна з його небагатьох привабливих якостей.

— А нам він подобається? — запитала в неї Джул.

— Ми терпимо його, бо він має гарну зовнішність, — відповіла Іммі.

* * *

Визнавши, що зголодніли, вони пішли по крамницях Аквінни[51]. Знайшовши скупчення торговельних кіосків з їжею та напоями, Форрест замовив три паперові пакети з картоплею фрі на всіх.

Іммі широко всміхнулася до хлопця за стійкою і сказала: «Ти сміятимешся з мене, але мені типу потрібні чотири скибочки цитрини на лимонад. Я шаленію від цитрин. Можеш зробити це для мене?»

Він перепитав: «Цитрина?»

— Чотири скибочки, — відповіла Іммі. Вона поклала лікті на стійку і нахилилася вперед, повернувши обличчя до нього.

— Звісно, — промовив хлопець.

— Ти смієшся з моєї примхи, — сказала вона.

— Не сміюся.

— Подумки смієшся.

— Ні, — він порізав лимон і штовхнув його через стійку до неї в червоно-білій паперянці.

— Тоді дякую, що так серйозно поставився до моєї цитрини, — сказала Імоджен. Вона взяла одну скибочку, поклала до рота і почала жувати, прагнучи вичавити трохи соку. З ротом, повним лимона і цедри, вона процідила: «Для лимонів дуже важливо, щоб їх поважали. Це змушує їх відчувати себе цінними».

Вони сиділи за столиком із видом на стоянку з одного боку та на море з другого. На іншому боці паркувального майданчика люди запускали повітряних зміїв. Дув сильний вітер. Столик був пошарпаний, сірий, горбкуватий. Імоджен з’їла один-два шматочки картоплі, а потім дістала зі своєї сумки ложку і почала їсти нею.

— Ти тут сама? — запитала Іммі. — На Віньярді?

Форрест розкрив свій часопис. Він сидів, трохи відвернувшись від них.

Джул кивнула.

— Так. Я залишила Стенфорд, — вона розповіла історію про тренера-збоченця та втрату стипендії. — Не хочу повертатися додому. Ми з тіткою не ладнаємо.

Іммі нахилилася вперед.

— Це та, з ким ти живеш?

— Ні, я більше не спілкуюся з родиною.

Форрест фиркнув:

— Імоджен також.

— Я спілкуюся, — заперечила Імоджен.

— Ні, не спілкується вона, — сказав він.

Джул зазирнула в очі Імоджен.

— Тоді це в нас спільне.

— Гадаю, так, — Іммі викинула бананову шкірку в сміття. — Слухай, ходімо з нами додому. Поплаваємо в басейні, а ти можеш залишитися на обід. Приїдуть деякі тимчасові люди, нові друзі, які будуть на острові два-три тижні. Ми смажитимемо стейки на грилі. Це поруч, у Менемші. Ти такого будинку зроду не бачила. Він величезний.

Відповіддю було «так», але Джул вагалася.

Імоджен підсіла ближче до Джул і посунула свої ноги до її ніг.

— Нумо. Буде весело, — улесливо мовила вона. — Я вже вічність не мала дівочих розмов.

* * *

У будинку в Менемші були такі високі стелі та настільки широкі вікна, що повсякденні справи, здавалося, забирали додаткову кімнату та освітлення. Напої здавалися більш шипучими й прохолоднішими, ніж будь-яке питво взагалі.

Джул, Форрест і Іммі плавали в басейні, а потім користувалися душем. Тимчасові люди приїхали на вечерю, але Джул вже могла сказати, що вона до них не належала: через те, як Імоджен гукала її, аби вона підійшла до гриля перевірити стейки, через те, як Іммі сиділа на терасі, скрутившись біля ніг Джул. Імоджен запропонувала їй переночувати в одній з гостьових кімнат, тимчасом як інші друзі залазили до автівки. Вони запропонували відвезти Джул до готелю вже темними дорогами острова.

Вона відмовилася.

Іммі показала Джул кімнату на другому поверсі. Величезне ліжко, білі штори — і, хай як дивно, маленький старомодний кінь-гойдалка та колекція старих флюгерів, що розмістилися на великому дерев’яному столі. Після тривалих годин на осонні Джул провалилась у глибокий сон.

Наступного ранку надутий Форрест відвіз Джул до готелю, щоб вона забрала звідтіля речі. Коли Джул знов увійшла з валізою, Іммі прикрасила