Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

— Прикра картина складається! — засміявся юний Пендлтон і, в захваті дивлячись у виразне жваве обличчя дівчини, запитав:

— Ти коли-небудь дивилася у дзеркало в ту мить, коли говориш?

— Звісно, ні.

— Тобі слід би це зробити.

— Яка чудернацька фантазія! Уяви собі, як я це робитиму? — засміялася вона. — Що ж я казатиму? Що-небудь на зразок… «Отже, Полліанно, нехай у тебе вії не дуже довгі, а ніс абсолютно ординарний, радій з того, що ти взагалі маєш вії і хоч такий-сякий ніс»!

Джиммі засміявся разом із нею, але на обличчі його з’явився дивний вираз.

— Отже, ти досі граєш у… «знай, радій»? — невпевнено запитав він.

Полліанна трохи здивовано глянула на нього і відповіла дуже спокійно.

— Звісна річ. Якби не гра, то, либонь, я просто не вижила б у ці останні півроку.

Голос її ледь помітно тремтів.

— Але щось я не чув, щоб ти про неї згадувала, — зазначив Джиммі.

Вона трохи знітилася.

— Це правда. Мені якось… Я наче боюся розмовляти про це зі сторонніми… Тобто з тими, кому до цього байдуже. Тепер, коли мені двадцять, це вже не те саме, як коли мені було десять. Я це усвідомлюю. Знаєш, люди не люблять повчань.

Вона гірко посміхнулася.

— Знаю, — серйозно кивнув головою молодик. — Але мені, Полліанно, хочеться зрозуміти, чи ти сама усвідомила, що означала твоя гра, і як вона допомогла тим, хто до неї приєднався.

— Я усвідомлюю те, наскільки гра допомогла мені, — відказала Полліанна.

Голос її лунав приглушено, а погляд був спрямований кудись убік.

— Ця гра справді допомагає, коли до неї приєднуєшся, — заходився розмірковувати вголос Джиммі після короткої паузи. — Хтось навіть сказав, що вона перемінила б цілий світ, якби всі люди приєднались. Я думаю, це правда.

— Так, але не всі люди хочуть мінятися, — посміхнулась Полліанна. — Торік у Німеччині я зустріла одного чоловіка. Він утратив майже всі свої заощадження і почувався страшенно нещасним. Який же він був понурий! Я чула, як хтось намагався його підбадьорити, сказавши: «Годі вже, не журись! Могло статись гірше!» Якби ти чув, як він розлючено заревів у відповідь! «Як мене бісить, — казав той чоловік, — коли мені твердять, що могло бути гірше, і радять бути вдячним долі за те, що у мене залишилось! Ці люди, що з дурнуватою посмішкою торочать про те, як вони вдячні долі за здатність дихати, ходити, їсти і… не знаю, лежати, — я їх ненавиджу! Коли мої справи такі, кепські як зараз, я не хочу ні дихати, ні ходити, ні їсти, ні навіть лежати. Коли мені кажуть, що я маю бути вдячним долі за таке нікчемне життя, я ладен просто кого-небудь застрелити!» Уяви собі, чого б я домоглася, коли відкрила б тому чоловікові гру «знай, радій», — засміялась Полліанна.

— Однаково, вона була б для нього корисною, — запевнив її Джиммі.

— Звісно, була б корисною. Та чи він би мені подякував, якби я йому розповіла.

— Гадаю, що так. З таким способом життя і способом мислення він і себе самого, і всіх навколо робить нещасними. А тепер уявімо на мить, що він би приєднався до гри. Намагаючись відшукати що-небудь таке, з чого можна радіти, він просто не мав би змоги одночасно нарікати, які кепські його справи. Від цього вже була б якась користь. Легше було б жити йому самому і його близьким. Якщо думати про бублик, а не про дірку в ньому, гірше від цього не зробиться. Може навіть стати ліпше, бо тоді поліпшується травлення. Навіщо чіплятися за прикрощі і турботи? Вони колючі, наче кактус.

Полліанна усміхнулась на знак згоди.

— Це дуже близько до того, що я сказала одній літній дамі з «Жіночої допомоги» там, на Заході. Вона належала до тих людей, які тішаться з того, що почуваються нещасними. Вони насолоджуються, перераховуючи свої приводи для туги. Мені тоді було років десять, і я намагалась познайомити її з грою. Мені не дуже вдавалося її переконати, і нарешті, інтуїтивно здогадуючись, у чому причина, я висунула останній аргумент: «Зрештою, ви можете радіти, що у вас є стільки приводів для страждань, якщо вам так приємно страждати!».

— Це, мабуть, те, що їй треба було, — зареготав Джиммі.

Полліанна піднесла брови на знак сумніву.

— Боюсь, вона з того раділа не більше, ніж радів би той чоловік у Німеччині, якби я йому запропонувала щось подібне.

— Але їм слід було вислухати тебе. А тобі — сказати їм…

Джиммі несподівано замовк, а на обличчі його з’явився такий вираз, що Полліанна запитала:

— Джиммі, у чім річ?

— Та ні, нічого. Я просто подумав… — почав він невпевнено. — Я сам умовляю тебе робити саме те, чого так боявся… А я боявся ще до того, як ми побачилися, що ти…

Він почервонів і безпорадно замовк.

— Джиммі Пендлтоне! — дівчина обурено піднесла голову. — Не сподівайтеся, сер, відкрутитись. То що ви мали на думці?

— Та ні… нічого такого…

— Я чекаю, — твердо наполягла Полліанна.

Голос її був тихий і спокійний, але в очах засвітились бісики.

Молодий чоловік вагався. Він подивився в її усміхнене обличчя і здався.

— Нехай буде по-твоєму… — стенув він плечима. — Я просто непокоївся… трохи непокоївся, що через ту гру ти говоритимеш так само, як говорила раніше, і…

Дівчина вибухнула сміхом, не давши йому закінчити.

— Ну ось, а я що казала! Навіть ти, як виявляється, боявся, що я у свої двадцять залишилась такою, якою була в десять!

— Та ні, я про інше… Слово честі, Полліанно, я тільки думав… Я знав, що ти…

Полліанна затулила вуха і залилася дзвінким сміхом.

Розділ 19. Два листи

Наприкінці червня Полліанна отримала листа від Делли Ветербі.

«Пишу тобі, щоб попросити про таку ласку, — прочитала Полліанна. — Сподіваюсь, ти зможеш підказати мені яку-небудь приємну родину у Белдінґсвілі, що погодилась би прийняти до себе на ціле літо мою сестру. Власне, їх буде троє. Сама місіс Керю, її секретарка і прийомний син Джемі. (Адже ти пам’ятаєш Джемі?). Вони не хочуть зупинятись у звичайному готелі або великому приватному пансіоні. Моя сестра перевтомлена, і лікар порадив їй згаяти літо у сільській місцевості заради зміни оточення і повноцінного відпочинку. Доктор порадив Вермонт або Нью-Гемпшир. Отож ми одразу подумали про Белдінґсвіль, згадали тебе і вирішили дізнатись, чи не зможеш ти порекомендувати нам, у кого оселитись. Я обіцяла Рут, що