Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Вона йде за мною. Довірливо притискається і дивиться… як вона дивиться… немов я єдиний чоловік у всесвіті. І мимоволі цей погляд пробуджує те, що, як я вважав, давно загинуло. Поховано там під землею, поряд із іншою. А тепер я відчуваю слабкі зелені паростки надії. На що?

Омана ... Вадим її створив, щоб зменшити біль, і я зараз потрапляю в ту саму пастку.

- Дякую… я так злякалася… він говорив моторошні речі, - шепоче поки допомагаю їй вилізти на мій байк.

Мої хлопці прикривають нас, поїдуть за нами машиною.

Обіймає мене ззаду. По тілу пробігає хвиля ніжності та теплоти. Я в сум'ятті, не розумію власних почуттів, але однозначно мій біль поруч із нею стає меншим.

Коли я рятував свою сестру, Лева від розправи вберіг лише його гнилий язик. Він клявся, що Василіса та моя дочка живі… І саме він привів мене до Каріни та Вадима. Навіщо?

Після цього, Лев зміг втекти, чого досі собі пробачити не можу. Але чому Каріна? І зараз він сам її вкрав. Що в ній особливого? Адже не лише зовнішність, зліплена вмілими пластичними хірургами. Є ще щось… І мені треба все з'ясувати.

Нехай мій так званий тато й безумець, але він нічого не робить просто так.

- Ти в безпеці, - кажу і проводжу рукою по її щоці, вона заплющує очі, ще більше тягнеться до ласки.

Навіть не усвідомлюючи своїх дій. А я машинально зазначаю – Василіса ніколи так не робила.

Заводжу байк, мчу трасою. Я планував сховати її в затишне місце, але руки самі направляють байк до хати. Нема чого Карині робити в мене вдома, там дуже багато особистого, але чомусь ігнорую внутрішній голос. Занадто тепло стає, затишно, давно біль не давав мені такого перепочинку, і я розслабляюся, трохи втрачаю пильність. Занадто довго у напрузі, у владі кошмарів та пекельного болю.

Не дає спокою усвідомлення, що Лева я знову прогавив, а значить, він неодмінно завдасть удару, і тому краще, щоб Карина була при мені. Так для себе пояснюю рішення привезти її до своєї хати.

Оглядається на всі боки. Швидко. Бігло. А потім знов на мене невідривно дивиться, очі не відводить. Наче для неї немає значення де опинилася.

Помічає мій погляд, відразу очі в підлогу та червоніє.

А я машинально зазначаю, що Василіса б навпаки нахабно загравала, провокувала, але ніяк не ніяковіла. Різні вони... Вона небо... недосяжне... Карина земля, затишна, тепла... Тільки Ворона в небо тягне, яке тепер для нього недоступне.

Для чого я їх постійно порівнюю? Сиплю сіль на свої ж рани. Для чого? Все не дає мені спокою їхня нереальна схожість… хочу знайти ту, яка забрала моє серце. Хочу повернути його собі. І Каріна ... її зовнішність збиває з пантелику, заманює в пастку ілюзій.

- Роздягайся, освоюйся, - виникає якась незручність. Не знаю, що й сказати. Не розумію, що робити далі. Навіщо я притяг її до себе додому?!

Небезпечно це. Зі всіх сторін. Потрібно підібрати для неї інший прихисток.

З кімнати зверху лунає плач Марка. Здригаюсь.

- Іди на кухню, - кидаю на ходу, мчу нагору.

Плач сина, очі миттєво застилає страх за свого малюка. Якщо з ним щось трапиться, якщо його втрачу, не переживу.

Влітаю до кімнати. Ельвіра схилилася над малюком, він вередує, б'є ручками по подушці.

- Пацан, ти чого потоп влаштував? - сідаю поруч з ним.

– Зараз заспокоїться. Спати не хоче, – заявляє Ельвіра.

- Іди, сам упораюсь. У нас там… гостя. Не лякай її сильно, – попереджаю. Знаю, як вона ставиться до жінок у цій хаті. Ще дуже свіжі спогади, як налякала мою сестру.

- Гостя? – дивиться на мене спідлоба. – Хм… ти думаєш, це гарна ідея… тягнути до хати бабу… з огляду на всі обставини?

- Не твоя справа, - гарчу.

Ще не вистачало її настанов. Сам розумію, що впоров дурню. Почуття тривоги, чогось неминучого не відпускає. Але з якого боку чекати на небезпеку, розібрати не можу.

- Піду гляну, хто до нас завітав, - невдоволено підтискає губи.

Не встигає Ельвіра зробити й кількох кроків, як Каріна з'являється на порозі. Переступає з ноги на ногу і невідривно дивиться на Марка.

- Доброго дня! – вітається з Ельвірою. - Твій син? – робить невпевнений крок до дитини.

- Так, - киваю. Спостерігаю за нею.

- Привіт, малюк, - і така посмішка осяює її обличчя, Каріна ніби світиться зсередини, такою прекрасною стає в цей момент… зависаю, не можу намилуватися.

Підходить до Марка. Син миттєво заспокоюється і дивиться на неї широко розплющивши величезні блакитні очі.

- Чого не спиш? - сідає навпочіпки. Хоче протягнути до нього руку, але не наважується. Просто невідривно дивиться, продовжує усміхатися.

Вона неймовірна в цей момент.

Мовчу. Не рухаюся. Боюся зруйнувати чудову картину.

Каріна починає співати. Спочатку дуже тихо, ледь чутно, потім голосніше.

Слова пісні мені не знайомі, це й не має значення… мене зачаровує голос, дзвінкий, мелодійний, у ньому стільки теплоти, вона огортає, заколисує, змушує біль сховатись у найдальший куточок душі. Неймовірний голос… чаклунській…

Марк слухає, прочинивши рот. Усміхається. Качає головою в такт мелодії.

Навіть Ельвіра йде мовчки. Без шпильок. Що їй взагалі не властиво.

Через якийсь час очі сина закриваються і він солодко сопе. Заснув. І навіть уві сні на обличчі сина щастя та умиротворення.

- Гарна пісня, - кажу хрипко.

- Мені мама її співала в дитинстві, - збентежено посміхається.

- Мама? – перепитую сипло.

- Поки була жива ... мені було вісім, коли її не стало, і я залишилася жити з вітчимом, - по обличчю пробігає тінь жаху.

Вона швидко встає та відвертається до вікна.

У Василіси не було батьків, вона виховувалась у дитячому будинку, машинально зазначаю про себе. Навіщо я продовжую шукати схожість? Чому не перестаю їх порівнювати?

Занадто приємно хапатися за ілюзію, створену моїм братом. Особливо після її чарівної пісні, після того, як миттєво знайшла контакт із моїм сином, це підкуповує. Та й я давно не почував себе так… нехай важко, але мені вдається дихати. Карина притуплює мій біль, і всупереч усьому, я поки що не готовий її відпустити.