Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

«Я б так вічність лежав», – подумав Богдан, але вголос сказав:

– Не хочу, щоб ти мені штани забруднив.

Мирослав під ним розсміявся, спокійно, наче по-дитячому.

Богдан відчув вібрації його сміху під долонями, що мирно лежали на чужих грудях. Мирослав ще плавав у легкості та розкутості, які Богдан мав щастя бачити на його обличчі лише у ліжку. Напевно, він послаблював кайдани і поводився трохи інакше, ніж зазвичай…

Поступово, разом з задоволенням, Мирослава покидали ці щирі усмішки, розслаблений вигин губ, хитрий примруж, підняті брови.

Богдан знав, що всередині Мирослава палав вогонь, а зовнішній спокій – це лише маска, спосіб захисту.

Зрештою, Богдан поводився так само, він двадцять чотири години на добу ховався за маскою, дозволяючи собі рідкісні перерви, як, наприклад, сьогодні. Вони заряджали енергією, якої йому так не вистачало, щоб щодня вирішувати сотні технічних питань, вислуховувати доповіді про фінансування і укладання велосипедних доріжок, будівництво дитячих комплексів, реконструкцію басейну. І поступово відбувалося те, чого Богдан підсвідомо боявся, – ентузіазм згасав. І трьох місяців ще не минуло на посаді мера…

Бачитись з Мирославом небезпечно, дуже небезпечно.

Однак ці зустрічі давали йому друге дихання, від якого Богдан не збирався відмовлятися. Він підвівся на ноги і з вдячністю прийняв від Мирослава пачку вологих серветок. Той відійшов у куток, щоб теж привести себе до ладу. Богдан подивився на свого коханця довгим поглядом, а тоді почав витирати краплі сперми зі штанів.

Чомусь із Мирославом ні секс, ні ласки не вгамовували голод, що вже став набридати…

– Сподіваюся, ти не передумав? – Підчепивши пальцем ремінець шолома, Мирослав підійшов до Богдана.

– Ні. Хоча маю сумнів, що це мені сподобається.

– Це виклик? – Куточки губ Мирослава смикнулися, намагаючись стримати сміх. – А взагалі… Найчастіше люди розуміють, чого вони себе позбавили, коли вони вперше сідають на байк. Збоку може виглядати банально, але насправді… Зовсім ні. Тобі сподобається.

– Подивимось.

– Сумніваєшся?

– Скоро дізнаємося, хто з нас правий.

Мирослав одразу почав діяти, викотив байк, схилився до нього, щоб щось перевірити, потім повернувся до гаража, виніс кожному шоломом і закрив двері на замок. Поки Богдан крутив у руках шолом, не знаючи до ладу, що з ним робити, його гонщик уже підготувався стартувати. Такий гордий собою. Майже небезпечний.

– Дай я допоможу, – не чекаючи згоди Богдана, Мирослав взявся за застібки і круговим рухом одягнув шолом йому на голову. – Все нормально? Вуха на місці? Добре, тепер відкрий рота, будь ласка.

– Мирославе, зараз не час і не місце, – посміхнувся Богдан, торкнувшись його живота між курткою.

– І ця людина очолює мерію. Рот відкрий, кажу.

Мирослав заінтригував Богдана, тому він дозволив собі розчарований стогін, з'ясувавши, що прохання було продиктоване бажанням відрегулювати шолом на ньому правильно. Жодної романтики. Щоб якось розрядити обстановку, Богдан зізнався, що у фільмах він такого не бачив, там якомусь новачку просто вручали шолом, а він ще й одягав його вперше так, наче робив це щонайменше сотню разів. Ніякої вам, трясця, реалістичності.

– Не раджу вчитися кататися, дивлячись Голлівуд.

– Я міг би навчатися у тебе, скільки береш за годину?

– М-м-м, – замислився Мирослав, все ще регулюючі ремінці біля підборіддя. – Тобі не довелося б платити грошима, любий.

Продовжуючи фліртувати, як два закохані ідіоти, вони обступили мотоцикл.

Мирослав ще хвилин п'ять давав Богданові інструкції, що можна робити, чого не можна. Він навіть попередив його, щоб не витворяв усілякі трюки з кіно. Та господи, Богдан і не збирався. До екстремального спорту його не тягнуло навіть у молоді роки. Вивести на чисту воду якусь суку, розкрити корупційну схему – ось це йому подобалося, а не трюки на мотоциклі чи скейті якомусь.

Та слухав він Мирослава із задоволенням, той не на жарт розпалився, знаходячись у своїй стихії.

– Іди до мене, став ногу сюди, ніби на коня сідаєш.

– Тепер набагато зрозуміліше стало, я ж на коні все життя катався, Мирославе.

– Справді?

– Ні. Це сарказм.

– Ненавиджу твій сарказм.

Богдан перекинув ногу через сидіння, яке здалося йому неприродно широким. Щоб утримати рівновагу, схопив Мирослава за плечі, а коли вмостився, не чекаючи додаткових вказівок, поклав руки йому на талію. Спочатку натхненно притиснувся, але потім трохи відсторонився (ще один важливий нюанс, як сказав Мирослав, щоб не стукнутися шоломами під час гальмування). Богдан навіть не зрозумів одразу, що його так вставило, майбутня перша в його житті поїздка на байку чи те, як Мирослав намагався захистити його навіть від мінімального дискомфорту. Напевно, і те, й інше.