Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Богдан вважав, що поїздка на байку його нічим не здивує. Але чудеса почалися, тільки-но Мирослав зрушив з місця…

Метрів сто вони проїхали повільно, описуючи діагоналі між плескатими будинками, а коли промзона залишилася позаду, Мирослав переключив швидкість, і Богдан від несподіванки видав: «Ого!» - яке Мирослав, звичайно ж, не почув через вітер, що свистів у вухах. Тепер Богдан тримався за Мирослава міцніше, прислухався до відчуттів, вібрації, дивився на дорогу і смужки розмітки, що пролітали повз, усвідомлюючи, як близько був до них цей асфальт.

Богдан звик пересуватися автомобілем, з усіма його перевагами, склом, залізними рамками, подушкою безпеки на випадок ДТП. З байком все здавалося небезпечним і нестійким. Та з кожним віражем Мирослава Богдан усе дужче проймався духом такої їзди. Йому хотілося сміятися і кричати від того, як холодне листопадове повітря обдувало плечі, від запахів міста, аромату Мирослава, чогось деревного та кислого одночасно. Опинившись на трасі, Богдан перестав боятися злетіти з крісла чи впасти на дорогу, прийшла впевненість. Вони залишили насичені машинами вулиці, і Богдан обійняв Мирослава за талію, кажучи невербальне «дякую».

Шаленство накрило його з головою, щойно байк звернув з набережної.

Богданові подобалося, боже, як йому подобалося! Вогні з обох боків дороги зливались у нечітку лінію, хмари, якщо дивитися на небо, рухалися разом з ними, місяць тікав праворуч… Опустивши голову, Богдан хитнувся вбік, трохи втративши рівновагу. Він ніяк не міг припинити крутити головою, все виглядати, вивчати, насолоджуватися, як дитина у «Діснейленді». І навіть на мить Богдан не забув, що поділяв з ним цю божевільну пригоду Мирослав. Його малий, потайливий хлопчик із доброю душею і класним тілом.

Богдан одразу відчув, що Мирослав знизив швидкість.

У його душі прокинулося розчарування, що поїздка закінчилася швидко, втім, вражень він все ж таки встиг набратися вище голови. Зупинив байк Мирослав біля самого краю води, Богдан схопився з сидіння, не чекаючи подальших вказівок. У крові в нього вирувало стільки адреналіну, стільки почуттів! Це просто шалено!

– Чорт забирай, Мирославе… – вигукнув Богдан.

Знявши шолом, він поклав його на траву і кинувся обіймати Мирослава.

Руки звично лягли на стегна Мирослава, зіштовхуючи його на траву. Опинившись зверху, Богдан уп'явся в губи хлопця, що сміявся, таким пристрасним поцілунком, ніби збирався його з'їсти. З'їсти та розірвати на частини. Він прикусив губу і одразу ж проштовхнув язик йому у рот. Насолода бігла по артеріях, а Богданове серце тріпотіло в грудях… Він схопив Мирослава за зап'ястя, відчуваючи, як під пальцем колотиться жилка пульсу. «Він зводить мене з розуму, як ніхто», – подумав Богдан, уперше не злякавшись цього.

– Тобі сподобалося… Так? – примудрився спитати Мирослав, просовуючи Богданові руки під худі.

Той уже пестив губами його щоки, ямочки на щоках, колюче підборіддя, чутливі вуха. Якщо зупиниться, то помре. Якщо не таврує кожен сантиметр шкіри своїми губами, обов’язково помре…

Мирослав розвів ноги , не посоромився, показати, як збуджений.

– Я не можу робити цього тут…

– Але хочеш?

– Ти ще питаєш? – здивувався він.

Залишивши засос на його шиї, Богдан відсторонився, повільно приходячи до тями. Ні, він утримався від наступного раунду не через страх бути застуканим випадковим свідком, і розпіарений здоровий глузд мера теж сором'язливо мовчав. Він подумав, що якщо Мирослав далі лежатиме на сирій землі, то все-таки застудиться.

– Тобі холодно?

– Ні. – Очі Мирослава блищали в темряві, майже гіпнотизуючи його.

– Не вірю, – хмикнув Богдан. – Піднімайся.

Він став навколішки, уперся в коліна і випростався. Без вагань подав руку, а Мирослав смикнув його на себе так, що відразу опинився в обіймах міцних рук. Так вони і стояли, посміюючись від кохання і щастя, оточені розсіяним місячним світлом, яке оберігало приватність, ніби спілкувалися телепатично, поглядами.

Обережно прибравши з лиця Мирослава пасму волосся, Богдан поцілував його в куточок губ.