Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Дивись, ти ж хочеш мене, а не її...

© Варвара Любомирова

Чорна підводка навколо очей, синє волосся, малинова помада, джинси в облипку, шкіряна косуха - я собі дуже подобаюся. Відчуваю себе сміливою і впевненою. Здивовані погляди, якими мене проводжають в академії, не викликають зовсім ніяких емоцій.

Вибух емоцій зараз здатний викликати тільки ВІН.

Щодня я прокидаюся з думкою, що сьогодні заб'ю на все і сама підійду до Бойка. Але... Щоразу, як він опиняється десь поруч, я не наважуюся навіть поглянути в його бік. Це щось внутрішнє - якась невиліковна вада, гірша за штучний клапан. Вона гальмує прорив болю, який я в собі накопичила і продовжую далі збирати. Я надто сильно боюся побачити ЇХ разом. Побачити і запам'ятати. Адже це після не зітреш. А поки що... Поки що я тільки чую від інших і помічаю побічно. До гикавки ридаю ночами. Особливо сильно в ті дні, коли знаю, що Бойко на нашому поверсі. Спить із нею.

- Вони так трахаються, що в мене книжки з полиць падають, - хихикають дівчата в душовій.

- Ех, заздрю я Каринці. У мене тільки від їхнього "аудіопорно" труси мокрі.

А я продовжую вмирати. П'ятий місяць пішов відтоді, як я все зруйнувала. Мій хірург має пишатися виконаною роботою - після всього пережитого клапан досі на місці і справно паше. Іноді мені хочеться, щоб на черговому обстеженні сказали, що там щось порушилося, утворився зазор, відторгнення, відшарування... Але потім я сама собі кажу, що не піду з цього світу, поки не буду з ним.

Говорити говорю... Тільки як це провернути? Якщо я ревную, хворію, божеволію, божеволію, а зробити нічого не можу! Навіть якщо й припустити, що переламаю себе, не можу я вішатися на чужого хлопця. Адже він ЧУЖИЙ!!! Не мій.

Але ж щось було раніше. Кір малював мене, ходив за мною, переслідував, домагався уваги... Просто я його дуже образила. Розчарувала. Впала в його очах.  У своїх - впала і розбилася.

Можливо, це навіть тягне на зраду. Адже він не знає правди! А якщо й дізнається, чи зможе пробачити? Зараз я розумію, наскільки боляче зробила йому. Хоч у Кіра і не було таких почуттів, як у мене до нього, але все ж... Він хотів бути зі мною. Він міг бути моїм.

Що ж я наробила?! Як тепер усе виправити?!

У жовтні я отримала чергову зарплату і, нарешті, зібрала сотню тисяч, що залишилася. Довго думала, щоб поїхати до Бойка на квартиру і повернути гроші особисто. Ідеальний привід, щоб зустрітися. Але... Я так і не наважилася. Знову передала через Чарушина.

- Що ти з собою зробила? - шипить мама, коли я заходжу до неї в кабінет на одній із перерв. - Що з тобою відбувається? Виглядаєш, як схрещений варіант емо з готом!

- Ти нічого більше запитати не хочеш? - моментально вибухаю я. - Як я почуваюся? Коли востаннє нормально їла? Тільки вчити мене вмієш!

- Ти сама зробила вибір на користь гуртожитку, - нагадує стримано.

- Так! Тому що ти віддала перевагу своїй дитині перед мужиком! - випалюю і в гніві вилітаю з кабінету.

Ніякі окрики й нотки благання в голосі мами не здатні мене зупинити. Знаю, що поводжуся, як та сама дитина. Однак не можу проковтнути образу і якусь нездорову злість. Усе почалося з чортового боргу! Я дістала гроші, зруйнувала своє життя, а вона після всього повернулася до вітчима! Хіба це нормально?

Артем почав часто пропадати. Хоч я й та ще п'явка зараз, не думаю, що навмисне мене ігнорує. Бо з'являється Чарушин сам. Ніби виринувши з безодні хаосу, кидається стурбовано допитуватися, чи все в мене нормально. Щось відбувається в його житті. Я питаю, чи не трапилося чогось поганого, він віджартовується і продовжує зникати. Трохи прикро, що не довіряє так само, як я йому. А з іншого боку... Чесно кажучи, я швидко про це забуваю. Ні на чому довго сфокусуватися не здатна. Артем іде, і я відключаюся.

Тільки з Бойком так не виходить. Хоч я тепер і не намагаюся його позбутися. Навпаки, цілодобово будую військові плани щодо його повернення. Гордість і гідність - це, безумовно, важливі якості. Але на біса вони мені здалися, якщо я розумію, що без нього щасливою не буду?! Ніколи!

Чи дивиться він зараз на мене? Відчуваю, що дивиться. І хоч сама я на нього не дивлюся, навмисно з'являюся скрізь, де може бути він.

"Дивись на мене", - кричу в душі.

"Дивись, я ж краще за неї!"

"Дивись, це я маю бути з тобою..."

"Дивись, ти ж хочеш мене, а не її..."

Ось що він у ній знайшов? Чому саме вона?

Якщо на Кирила не дивлюся, то "цю" пильно роздивляюся за будь-якої можливості. Карина завжди поводиться мило, але я її ненавиджу. Як це придушити? Мені соромно, але ця чорнота сильніша за мене.

Карина красива. Інша. Ми з нею абсолютно різні. Порівняно зі мною, вона висока і занадто худа. У неї смаглява шкіра і темне волосся. Поруч із нею я херувим, навіть із синім волоссям. Не знаю, як ще виділитися. Розумію, як це безглуздо, та все одно намагаюся.

- Привіт, - чекаю суперницю на кухні й першою вітаюся з нею.

Апетиту немає, але я ставлю на плиту каструльку з водою на макарони. Вона в мене вже один раз закипала, поки я тут тусувалася.