Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

Йду з чашкою ароматного напою у вітальню і вмикаю телевізор. На задньому фоні слухаю якийсь фільм, а погляд концентрую на повідомленні, яке писала Артуру ще зранку. 

Хочу набрати, але боюсь… На годиннику початок дванадцятої, можливо, він уже спить. Мабуть, сьогодні був похорон і Корсаков втомився. 

Так і не зателефонувавши, відставляю телефон і лягаю на диван. Дивлюсь фільм і в якийсь момент просто засинаю. Наче і розумію, що спати тут не дуже хороша ідея, але піти в кімнату не хочу. Немає сил. 

Прокидаюсь від того, що хтось торкається мого обличчя. Відчуваю, як подушечки пальців гладять мою шкіру, і, розплющивши очі, бачу… Артура! Він сидить на підлозі поруч з диваном, і його обличчя навпроти мого. Чоловік заправляє мені за вухо пасмо волосся, а я досі не можу повірити, що він повернувся.

– Це ж не сон, правда? – шепочу хрипло після сну. 

– Ні, не сон, – усміхається. – Я повернувся. Чому ти спиш тут?

– Не знаю, – кажу, як є. – Хотіла тебе набрати, але не наважилася.

– Чому? – питає.

– Мені здалося, що це буде недоречним, – відповідаю і приймаю сидяче положення. Артур одразу ж сідає на диван і перетягує мене до себе на коліна. Не втримавшись, огортаю його шию руками й сама тягнусь за поцілунком. Він відповідає, не задумуючись, і дуже швидко перехоплює ініціативу. 

– Мені треба в душ. Дорога була довгою, – видихає мені в губи.

– Можна мені з тобою? – питаю, не задумуючись. 

– Можна, – усміхається і підводиться на ноги, все ще тримаючи мене у своїх руках. Так і піднімається сходами на другий поверх, а я не можу відвести погляду від його обличчя та неймовірних очей. 

Приймання душу трохи затягується, але я щаслива. Розумію, що не хочу розходитись по кімнатах, і Артур, швидше за все, те ж саме відчуває. І ми йдемо до нього, щоб продовжити те, чого хочеться нам обом. 

– Розкажеш, як усе минуло? – питаю тихо, коли лежимо в повній темряві й моя голова на плечі чоловіка. 

– Важко, – зітхає Артур. – Я тільки-но перевіз батька у пансіонат. Думав, що він ще буде жити. 

– А як твої родичі? Мама? 

– Та що їм буде? – фиркає. – Тепер вся надія на Ніну, тому що я більше не збираюсь їх фінансувати. Катю, якщо ти хочеш мені зателефонувати, то роби це. 

– Справді? – а це несподівано.

– Чому ти так здивувалась? Ми ж разом, – говорить, а я ще більше гублюсь від його слів.

– Ти не говорив, що ми разом, – вирішую одразу розставити всі крапки над “і”. – Я не знаю, що між нами. Я няня твоєї доньки, і після всього того, що між нами відбулося, питань стало ще більше, ніж відповідей. 

– Тоді я відповім на всі одразу, – Артур сама серйозність, і це трохи лякає. – Ми разом, Катю. Ще питання будуть?

– А як щодо Наді? Ти розкажеш їй? – ще одне дуже важливе питання.

– Розкажу, але не зараз. Її треба підготувати, – відповідає. – Тому поки що наші стосунки доведеться від неї приховувати. Я не знаю, якою буде її реакція, хоча і сподіваюся, що позитивною. 

– Я розумію, – кажу тихо. – В першу чергу, ми маємо думати про неї. 

– Дякую, що підтримуєш, – шепоче. – Ти дуже хороша, Катю. Нам дуже пощастило, що саме ти прийшла у наш дім. 

Після слів Артура якось так важко стає на душі. Він відкрився мені, так, не до кінця, але початок покладений, а що зробила я? Нічого не вирішивши, стрибнула до нього в ліжко. 

Тепер він називає мене Катею, і навіть не здогадується, що це ім'я мені не належить. 

– Усе добре? – питає, зрозумівши, що я нічого не скажу. 

– Угум, – це все, що можу з себе вичавити. 

– Тоді давай спати. Я дуже втомився, – Артур цілує мене в щоку, і дуже швидко я чую його рівномірне дихання. Мені ж не вдається так швидко заснути.

Наче і щаслива, але відчуття неправильності моїх дій не дає до кінця насолодитися моментом щастя.