Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі"

Ася

– Можна увійти?

Я не змогла промовити жодного слова Мій язик наче відняло. Просто дивилася на Семенова шокованими очима.

Раптом поруч з'явився Рома.

– Та заходь уже! Чи ми всім сусідам покажемо вашу Санта-Барбару?

Семенов переступив поріг і зачинив за собою двері. Але замість того, щоб пройти, зняти взуття, підійшов впритул до мене і, дивлячись в очі, погладив мене рукою по щоці.

Цей дотик мене протверезив, я спробувала видертися, але подітися було нікуди: спереду Семенов, позаду стіна. Я почала сіпатися, як звір у клітці, але це зробило лише гірше. Семенов схопив мене однією рукою за талію, іншою – за потилицю, міцно притис до своїх грудей і зашепотів мені на вухо:

– Тссс... Тихо-тихо, дівчинко. Все добре! Чуєш? Все добре!

Що добре?! Що добре?! Що взагалі відбувається? Чому Аліса тут? І чому вони разом прийшли? Що взагалі йому відомо?

Раптом з моїх очей великими краплинами потекли сльози. З якимось дивним схлипом я втягла ротом повітря і заплакала. На вухо щось шепотів Семенов, на тлі щось кричала Олеся, Рома її стримував, я повернула голову до них і крізь сльози побачила, що на нас, усміхаючись, дивиться Аліса. В голові закрутилося, навколо все попливло. Я злякалася, що зараз знепритомнію. І, можливо, було б краще навіть провалитися, щоб не брати участь у всьому цьому, але свідомість не хотіла мене покидати, мені просто було погано. Сльози гарячими струмками текли по щоках, шиї, кудись під футболку, обпалюючи шкіру. Мені чомусь згадалося, як я хотіла сьогодні поплакати, але фільм не вразив. А ось реальність – цілком.

– Ну, все, заспокойся, чуєш? Касю?! Давай ти вмиєшся, вип'єш води, заспокоїшся, а потім ми просто поговоримо. Спокійно поговоримо, як дорослі люди, гаразд?

Я закивала. Звичайно гаразд! Погодитись - це єдиний спосіб домогтися, щоб ти відпустив мене. Твоя близькість вибиває землю з-під моїх ніг, ти не бачиш? Не бачиш?! Мені хотілося закричати. Ось тільки, крім схлипів, я не могла вимовити жодного звуку.

Семенов акуратно і повільно розслабив обійми, звільняючи мої рухи, і я тут же, закривши обличчя руками, майже навпомацки кинулась від нього подалі.

Скільки я просиділа на краю ванни, вмиваючи обличчя крижаною водою, навіть не знаю. Нарешті, відчувши, що дихання стало рівним, а тіло перестало зрадливо тремтіти, я піднялася і подивилася на себе в дзеркало. Боже! Заплакана, з червоними плямами по всьому обличчі та шиї. Ну і нехай! Усі знають, чому - ніхто не засудить. Я пильно подивилася у вічі своєму відображенню: «Все, вистачить істерити! Зараз ми просто поговоримо, і він піде».

Коли я вийшла з ванної, всі сиділи на кухні за столом. Олеся ставила додаткові тарілки для Аліси та Семенова, Рома приніс ще стільці. Раптом мій погляд зупинився на Алісі. Все-таки зірвалася та приїхала! Не дивлячись ні на кого, крім неї, я підійшла і сіла за стіл:

– Я просила тебе не приїжджати? - спитала її, наче ми були наодинці.

– Ма-а-ам, не починай! Заради Бога! – закотила очі до неба Аліса.

– Ні! Я просила тебе! І ти мені обіцяла, Алісо! Обіцяла і не дотримала свого слова!

– Асю, може, не зараз? – втрутилася Олеся.

– Ні, саме зараз! Я не вимагаю від тебе надто багато, Алісо! І я не так часто тебе про щось прошу! Невже так складно просто взяти та прислухатися до мене?

Аліса схопилася на ноги і майже криком почала захищатися:

– Мамо! Мені вже не десять років! Двадцять! Двадцять років, мамо! Я вже заміж могла давно вийти і народити тобі онуків. Я можу сама вирішувати, де мені залишатись і куди їхати. А ти все кудахчеш коло мене, наче квочка!

– Алісо! – раптом голосно втрутився Семенов. – Припини і сядь назад за стіл! – додав він спокійніше.

Я перевела шокований погляд на нього, потім на неї потім знову на нього. Це що таке щойно було? Він гримнув на Алісу, заступившись за мене? Але найдивовижніше, що Аліса раптом послухалася: змінила вираз обличчя і спокійно сіла за стіл. Взяла виделку і почала колупатися в тарілці.

Настала якась надто гучна тиша. Вона напружувала. Їжа в горло не лізла. Всі мовчали, іноді переглядалися, але напруга наче згущала повітря. Першим не витримав Рома. Дістав чарки, келихи, горілку та вино.

– Я за кермом. – заперечно похитав головою Семенов.

– Таксі викличеш. – тон Роми був таким, що будь-які подальші заперечення були б недоречними.

– Мені теж горілки налий, – раптом озвалася Олеся. – Боюся, вино тут не впорається.

Я кинула на подругу здивований погляд. Взагалі не пам'ятаю, щоб вона колись горілку пила. Ми з Наталкою – так, бувало. Але Олеся - ніколи.

Подруга, здавалося, мого погляду не помітила і перевела увагу оточуючих Алісу:

– Аліс, вино будеш?

– Ні, я поїм і спати піду. Втомилася дуже, переліт, усі ці новини. Голова розболілася.

Чудово. Заварила якусь історію (я ще навіть не зрозуміла, яку саме), й вирішила тихенько по-англійськи. Гаразд, нехай іде. Я з нею завтра поговорю.

– Ну, давайте за зустріч? – запропонував Рома, піднімаючи чарку.

Якийсь театр абсурду! Я підняла келих, вони – свої чарки, пролунав дзвін. В цей момент Семенов глянув мені в очі, довелося відвести погляд. Я не розумію, що йому від мене треба. Навіщо це все? Навіщо я йому написала? Ось навіщо?

– Дуже смачно! – прокоментував мою картоплю з м'ясом Семенов.

Я знову підвела очі й подивилася на нього. Він спокійно, як ні в чому не бувало, їв, а мені хотілося зникнути з цієї кухні без сліду.

– Мама взагалі дуже смачно готує! – додала Аліса.

Я заплющила очі і відчула, як фарба заливає моє обличчя. Поставте її хоч хтось на місце. Будь ласка. За що? Навіщо вона це робить?

– Гаразд, ви спілкуйтесь, я спати піду. – Аліса встала, зчистила з тарілки залишки їжі у відро для сміття і склала її в посудомийку. – Добраніч!

– Давайте ще по одній і до діла. – повернув мене в реальність голос Роми. – Тобі щось вдалося з'ясувати?